Генеральний текст оглядової екскурсії по експозиції "ЛОМИКАМІНЬ"
відділу "Музей Лесі Українки"
Автор: зав. відділом Кочерга С. О.

ДРУГА ЗАЛА
"ДО ТЕБЕ, УКРАЇНО…"
(Леся Українка - донька українського народу)

"До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься…" - цими рядками відкривалась перша поетична книжка Лесі Українки. І перша, і остання струна її ліри належали Україні. Не дивно, що шукаючи чудодійний клімат, 1907 року, після одруження з Климентом Квіткою, поетеса обрала для свого проживання саме Крим, де не відчувала себе відірваною від рідної культури.

Вітрина 1.

Леся Українка не могла не знати, що Ялта тісно пов'язана з низкою українських письменників. Тут свого часу лікувався і пішов з життя талановитий поет-романтик, визначний фольклорист Амвросій Метлинський, який приходився далеким родичем Драгомановим. Ми представляємо до вашої уваги унікальну книгу, справжній раритет - збірник українських пісень, записаних і підготовлених до друку А. Метлинським, що був виданий 1854 року. 12 років (1861-1873) в Ялті проживав і чесно служив громаді міським лікарем класик української літератури Степан Руданський. Тут він зустрів свій смертний час і похований на Полікурівському цвинтарі. Степана Руданського вважають одним з найяскравіших талантів пошевченківської доби. Особливу популярність він завоював як гуморист, автор іскрометних співомовок. Але варто підкреслити, що значний слід в українській літературі він залишив як перекладач. Уявіть собі, молодий лікар, в провінційному приморському містечку поставив собі за мету збагатити українське письменство перекладами таких світових шедеврів як "Іліада" та "Одісея" Гомера, і задумане він зумів здійснити. Перед вами одне з перших видань цих перекладів С. Руданського та його портрет. Вельми цікавими є також поеми Руданського з історії України, які засвідчують нам зрілий погляд письменника на наше минуле, погляд, що випереджав час, і тільки зараз він став суголосним тлумаченню минулого істориками. На початку ХХ століття в Ялті відпочивали і працювали Христя Алчевська і Дніпрова Чайка, Михайло Коцюбинський і Микола Чернявський, Агатангел Кримський і Олександр Олесь. Перед вами одне з прижиттєвих видань Олеся, який, до речі, свою першу поетичну збірку підготував у Ялті, 1908 року тут зустрічався з Лесею Українкою, котра вважала його ліриком від Бога. Але в Ялті не тільки плелося мереживо поетичних рядків "під впливом моря чар могутніх" (Кониський), тут виходили і книги українською мовою. Перед вами видання творів Олександра Кониського-Перебенді, сучасника Лесі Українки, яке побачило світ саме в Ялті 1900 року.

Вітрина 2.

Про популярність української культури в Ялті свідчить і ця чудом збережена в доброму стані старовинна фотографія: на ній ви бачите українську театральну трупу - так вона виглядала 1906 року. Взагалі український театр в Ялті проіснував з 1905 по 1918 роки. Як бачимо на знімку, це був досить великий колектив, з багатими українськими костюмами, афішами, а також програмами, виготовлених за театральною традицією того часу на шовку ліберті. У програмі колективу почесне місце займали твори драматургів-корифеїв, зокрема І. Карпенка-Карого, який також неодноразово бував у Ялті. А керували трупою професіональні служителі Мельпомени: Петро Націлевич та улюблена учениця М. Кропивницького Марія Азовська. Український театр заслужив виключно схвальні відгуки у тогочасній ялтинській пресі, до українського художнього слова, чаруючої пісні тягнулися численні жителі міста та його гості. Для багатьох з них це була рідна культура, про що свідчать навіть ці фотографії, зроблені в Ялті на початку ХХ століття, де зафіксовані молоді дівчата в українському народному одязі. У своїх листах Леся Українка відзначала, скажімо таке: вся наша двірня з Полтавщини. А ось перед вами фото двох дівчат з Полтавщини - такими були в молодості бабусі відомого нині в місті краєзнавця, доктора медичних наук Володимира Навроцького. Отож насамперед вихідці з різних куточків України гаряче приймали вистави українських театрів, що охоче приїжджали сюди на гастролі, а також підтримували свій місцевий український театральний колектив. Такою була Ялта на початку ХХ століття, куди знову приводять життєві дороги Лесю Українку.

Вітрина 3.

На цей раз Леся Українка приїжджає в Ялту уже зрілою письменницею. У своїй статті "Леся Українка" Іван Франко дав високу оцінку таланту поетеси, підкресливши суспільне значення її творчості. З легкої руки Івана Франка її ім'я глибоко увійшло в свідомість читаючої публіки. Свої твори письменниця переважно друкувала в журналі "Літературно-науковий вісник", заснований І. Франком. Перед вами львівське та пізніше київське видання цього літературного журналу. На сторінках "Літературно-наукового вісника" побачили світ ряд її блискучих творів, у яких б'ється бентежне серце патріота, лідера свого народу. Не випадково пізніше Лесю Українку назовуть українською Жанною Д'арк. Так писати, як вона, могла дійсно людина, яка відчувала відповідальність за долю рідного народу. Вдумаймося у рядки поезії "Порвалася нескінчена розмова":

Нехай дзвенять, нехай бринять кайдани,
Не заглушайте їх. Коли б могли
Вони збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли…

І ця луна наростала - хвиля за хвилею - від її віршів.

Вітрина 4.

Однак Леся Українка ніколи не намагалась жити у герметичному поетичному замку. Вона бралася за будь-яку роботу, нерідко невдячну і непомітну на перший погляд, щоб тільки бути корисною своєму народом, щоб прислужитися рідній культурі. У Криму Леся Українка разом зі своїм чоловіком організувала експедицію по запису українських народних дум під керуванням львівського музикознавця Філарета Колесси. Матеріальні витрати на цю потрібну справу поетеса взяла переважно на себе (інкогніто). Навіть матері вона не признавалась, що задля системного запису українських дум прийшлось витратити чималу суму, отриману від батьків як придане після шлюбу.

Влітку експедиція під керівництвом Філарета Колесси відбула на Полтавщину, де за допомогою фонографа були записані кобзарі Кравченко, Деревченко та інші. Чимало зусиль приклала Леся Українка з метою публікації результатів експедиції, зумівши запалити своїм палким бажанням врятувати думи небайдужих людей. "Очевидячки, - писала вона в листі до Миколи Аркаса з Ялти, - дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що немає собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам'ятника навіть?"

Проте роль Лесі Українки у цій унікальній експедиції була не тільки організаторською. Невдовзі вона дізналась, що у Севастополі, у свого сина, живе відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко. І поетеса виписує через пошту фонограф (перший пристрій для записування звуку) і воскові валики, тобто перші аудіокасети. Ми маємо змогу продемонструвати вам валики з експедиції Ф. Колесси. Сама ж Леся Українка після триденної роботи з Гнатом Гончаренком записала 19 таких валиків з репертуаром кобзаря. Втішена результатами роботи, поетеса пише у листі до Ф. Колесси: "Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу... кобзар Гончаренко - незвичайна, інтересна людина і з етнографічного боку, і навіть белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком винагородженою за клопіт тими кількома днями, пробутими в його товаристві".

Згодом зібраний матеріал Леся Українка надсилає до Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, що на той час вже видавало у Львові свої "Записки", одне з цих видань знайшло місце в експозиції. У супровідному листі вона просить берегти валики, як зіницю ока. Коли у світ вийшла перша серія праці "Мелодії українських народних дум" під редакцією Ф. Колесси, Леся Українка її привітала словами: "Тепер уже справді можна сказати: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!" Цікаво, що на одному з ялтинських валиків зберігся випадково записаний голос Лесі Українки. Цей запис розшифрували до 100-річчя з дня народження поетеси і на сьогодні він складає унікальну цінність.

Вітрина 5.

Перекази свідчать, що Леся Українка завжди підтримувала молодих людей, що починали займатися фольклором. Так, сину знайомої Олени Пчілки, що пізніше став жителем Ялти, Володимиру Шуеру Леся Українка подарувала підручник гри на бандурі Гната Хоткевича та український народний одяг, у якому він сфотографований.

Захоплення народною пісенною творчістю свого часу зблизило Лесю Українку з Климентом Квіткою. Музика вабила Квітку понад усе. Отримавши призначення помічника повітового слідчого у Ялті, Квітка відновлює свою роботу по запису пісень від Лесі Українки. Після смерті дружини, в Києві 1917 року, Климент Квітка видав фототипічним способом збірник "Народні мелодії з голосу Лесі Українки", першу частину якого відвідувачі можуть побачити в нашій експозицї. 225 народних пісень доніс до сучасників цей раритет. Щовечора на своїй ялтинській квартирі поетеса виймала з дорогоцінної скриньки пам'яті дорогі мелодії, розгортаючи їх ніби сувої вишитих рушників. Можливо, тоді і зародилась в неї думка поєднати свою поезію з народними мелодіями, що було здійснено під час підготовки до видання знаменитої "Лісової пісні".

Подіум.

У одному зі своїх віршів, написаних в Ялті, Леся Українка зауважує: "…звідти легше й думкам розлітатись по всіх українах". Напевно, вона і розліталась на крилах своїх мрій, своєї палкої любові, ходила запашними стежками своєї уяви, що так нагадують вишиті рушники, які свого часу вишивала поетеса. Перед вами - каскад рушників, що представляють собою різні часи і різні регіони. Разом вони нагадують нам ті "україни", до яких рвалась всією душею поетеса. Та найближчими для неї були, звісно, дві "україни": край свого дитинства - синьоока Волинь, та край материного роду - співуча Полтавщина. В нашій експозиції ми представляємо автентичний жіночий одяг кінця ХІХ - поч. ХХ ст., який носили на Полтавщині та Волині. Так одягались сільські сучасниці поетеси, які, між іншим, і відкрили для маленької Лесі світ української народної пісні.

Етнографічний куточок.

У спогадах Лесі Українки, мабуть, не раз виринав і світ українського побуту, отого маленького раю, названого Шевченком "садком вишневим коло хати". Перед вами побутові речі українського села кінця ХІХ - початку ХХ століття: граблі, ціп, глечики, миски, човники для ткання тощо. А над всім цим возвишається бандура. Ви бачите три інструменти роботи майстрів півдня України початку ХХ століття. Але водночас це і символи, знаки. Не випадково одна з цих бандур закута в кайдани - це символ української культури, що перебувала у неволі, яку так болісно, майже фізично, відчувала поетеса. В листах вона зауважувала, що повертаючись з Європи додому, перетнувши кордон, вона починала відчувати пекучий члід ланцюга на шиї. Ось чому з брязкотом кайданів Леся Українка порівнювала своє поетичне слово. Багато хто цей брязкіт не чув або ж не хотів чути, інші - плакали над ним, але Леся Українка не хотіла приєднуватись до них, а воліла своєю невтомною працею змінити цей несправедливий стан речей.

Письмовий стіл.

Плацдармом боротьби за нове прийдешнє України для письменниці були аркуші чистого паперу. Можливо, таким був тимчасовий робочий стіл Лесі Українки в Ялті, на який лягали вони. На столі серед книг, поряд з рукописом листа до Етнографіної комісії про завершення експедиції по запису дум, ви бачите листівку "Українка з Києва", що поширювалась видавництвом "Рідний край", яке очолювала Олена Пчілка. Вона запропонувала видати фото вродливої дівчини у нарядному національному одязі, причому з цією метою використала знімок наймолодшої своєї доньки, сестри Лесі Українки - Ізидори.

Над комодом.

Мабуть, саме спілкуючись з рідними, Леся Українка відчувала нерозривний зв'язок з усією Україною. Варто ще раз вдивитись в обличчя людей, про яких ми нерідко згадували в нашій екскурсрозповіді: Олена Пчілка (фото 1905 р.), Климент Квітка, Леся Українка з сестрою Ольгою, і нарешті сама Леся в українському народному одязі. Остання фотографія зроблена в Чукурларі влітку 1897 року.

Ні на мить поетеса не відчувала себе відірваною від рідної землі, від батьківщини. Але в той же час Леся Українка ніколи не була рабою вузьконаціональних інтересів. Це була письменниця загальнолюдського мислення, талант світового масштабу. Багатогранність її постаті та обдарування - це тама останньої зали нашої експозиції, куди я запрошую вас пройти.

Далі