Стежки
Ідею антології на кшталт "Південний берег Криму в українській поезії" важко назвати новою. Ми започатковуємо її інтернет-версію і сподіваємось, що скарбниця віршів буде постійно поповнюватись за допомогою численних шанувальників художнього слова.
Пропонуємо дві рубрики сайт-антології "Кримська муза":
КЛАСИКА
МИТТЄВОСТІ
Перша з них є добіркою віршів, написаних визначними поетами минулого, інша - зібранням текстів наших сучасників.
КЛАСИКА
Микола Чернявський
ЯЛТА
Вона була уся в димах,
У мутносиньому тумані,
А коло моря на домах
Блищали сонця бліки п"яні.
Красою п"яні.
І сп"янів
Неначе й я. Краси такої,
Тих з кості різаних домів,
Тії ажурності легкої
У димносиньому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився,
Всього у душу не забрав [23].
Яків Щоголів
ЯЛТА
Казали: Ялта - Криму цвіт, -
Над нею краще сонце гріє,
І інше небо, інший світ,
І дужче листя зеленіє.
Як я спускався з хмар густих
По жовтих ребрах Чатирдага,
Здавалась в гранях скель крутих
Якась невідома повага.
На камінь з камня біг Салгир,
Вилась гадюкою дорога,
Де срібний струмінь падав з гір,
Де сакля виснула убога,
І з неї вибігши на шлях,
Як неприборкані орлята,
Лякались коней і в кущах
Ховались гожі татарчата…
Остався геть надхмарний край -
Оселя тиші і покою,
І я спустивсь в зелений рай
Долин Аутки й Дерикою.
І правда: Ялта - Криму цвіт, -
У ніг її без грані море;
Над нею неба інший світ
І з листом лист не так говоре.
По взбіччях гір і жовтих скель
Палати в камінь повростали,
Плющі розкинулись до стель
І ганки стіни понизали,-
Орішник широко повис:
Черешні з лаврами сплелися;
Сяга до неба кипарис,
Гілки маньолій повелися...
Сюди б спішити тільки тим,
Хто в світі все, що можна, має,
Але і тут крилом своїм
Не всіх же доля пригріває:
Я бачу неміч, блідий вид
І щоки, червінем покриті, -
Як є - захід, один захід
І з ним благання - "Жити, жити!"
Так хто ж живіт тут знайде вам,
У кого кров уже не грає?
Ні, мабуть, щастя там,
Де є той край, що нас немає.
Олександр Кониський
З СКОРБНИХ ПІСЕНЬ
Біля моря в Криму
І
Не грає безкрає, а тихо шумить,
мов свічки по небі, ті зірки горять;
за хвилею хвиля цілує граніт,
гонкі кипариси байдужії сплять;
лиш кудри з Ливану в далекій чужині
журливу, скорботну розмову зняли
про край незабутній, про любу родину…
Я бачив, що з жалю тремтіли вони…
ІІ
Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри - сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Вона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила -
з розкішного парку туди б полетіла…
ІІІ
Дрімає море, вітер спить,
суворі гори сном повиті;
німує пишний кедр; мовчить
і лавр, немов журбою битий;
і тьмяно, сумно круг мене.
Осіння хмура ніч панує,
листок ніде не шолохне,
в пустім тумані все німує..
Отак густа неволі сила
своєю тяжкою рукою
мене покрила, сповила,
немов сповивачем, нудьгою.
Сімеїз, 1895
Дніпрова Чайка
Слава звитязі, побореним горе!
Я в морі купалась, і хвилі
Мене на хребтах білопінних
Пестили, вбирали у перли
І далі несли безупинно.
Я в морі втопала. Зловрого
Сичали ті хвилі співучі,
Раділи вони, що за того
Настане мій час неминучий.
Вони мною тішились дико,
І марш похоронний складали,
Я чула - під тую музику
Чайки-жалібниці ридали.
Зібравши всю силу останню,
Я камінь слизький обхопила,
Я знову почулася вільна,
Воскресла з вогкої могили.
До каменя, мовби до брата,
З надією тулячись ніжно,
Вслухалась: якої складати
Тепера почнуть вони пісні.
Та диво: гекзаметром повні,
Вродливиці хвилі котились,
До каменя, наче до трону,
Облесно й покірно тулились.
І диво: в хвалебнім хоралі
Не чулось ні зла, ні ридання,
І ноги мої цілували
Вони, мов покірні піддані.
І чулось крізь плюскіт їх тихий
В їх мові, в облесній розвазі,
Що всюди побореним лихо,
І слава повсюди звитязі!
МИТТЄВОСТІ
Світлана Кочерга
(з збірки "Димінуендо")
DDD
Кохане місто, хто ти - прима?
Чи ти повія в грубім гримі?
Твоє відкрите надто декольте,
та кожен день з тобою - це святе.
Як шкода - тільки днів тих світлих
стає щораз скупіший відлік.
І не тому, що ти завжди - для всіх,
в тісному колі чужоземних свит.
Бо восени, коли навмисно
зірвуть вітри твоє намисто,
дощем огорне голі плечі шаль
і щезне врешті-решт чванливий чвал,
тоді ти вся моя, о Ялто,
дарований Всевишнім янгол!..
А я? Тебе чекаючи - прости -
не вийду з лабіринту суєти.
Мій шепіт в хорі падолисту
не чуєш ти, кохане місто.
Та знай, що лише Ти і Спас,
кому помолюсь я у смертний час.
DDD
Ще одне літо пішло у тло,
стертий нестерпний серпень.
Дощ розсипає холодне скло,
мокне розбитий серфінг.
З-під парасолі струнка Асоль
шхуни шукає обрис,
та непрозоро хмаринок сомн
ген затуляє обрій.
Так виглядала колись я блиск
шовку кожного літа...
За сподіваннями всіх помолись
перед дверима ліфта.
Та за платани, за гриву гір,
клаптик землі в асфальті,
і за безцінний Господіній твір
тишу в осінній Ялті.
DDD
Як підкрадеться осіннє осоння -
може це міт, а може легенда -
тільки я вірю: в плащі із озона
в Ялту приходить замислений Гендель.
Звично юрбу розважає вже клаксон,
й враз - клавесин? медитації флейти? -
ласка, що в серці приховував класик,
марні до Бога пориви і злети.
Гендель! Це він! Як його не впізнати
в тремолі барв, свічаді природи?
Ллються, як чари, мотиви сонати,
ллються овації хвиль в нагороду.
Сонце застигло над містом і слуха
смуток смичка, якому не стліти.
Стихне ось-ось примадонна Розлука,
слідом за Генделем вирушить літо.
