ТРЕТЯ ЗАЛА.
Legende de siecle / Легенда віків
(Леся Українка - письменниця-поліфоніст)

Леся Українка завжди дивувала своїх співбесідників високою освіченістю і надзвичайно широким кругозором. Багатим внутрішнім світом відзначаються і герої її творів, що нерідко є оригінальною інтерпретацією історичного матеріалу або ж спробою по-новому відкрити мандрівний сюжет. Виникненню нових тем та ідей нерідко сприяли її безкінечні подорожі та ті враження, які вони залишали.

В нашій експозиції ми спробуємо мовою експонатів відтворити розмаїття світу, яке відкрилось перед Лесею Українкою і знайшло відображення в її творчості.

Вітрина 1.

І розпочати пропонуємо власне з Криму, який зіграв значну роль в житті та творчості письменниці. З її листів стає зрозумілим, що тут вона зустрічалась і контактувала з людьми різних національностей, але передусім для неї Крим - це татарський край. Поетеса всотує в себе легенди Криму, його культуру, матеріальну й духовну. Вже після перших відвідин нашого півострова вона пише вірші "Бахчисарайська гробниця", "Бахчисарайський дворець", та інші. У вірші "Татарочка" напрочуд тепло і лагідно Леся Українка описує кримськотатарську дівчинку та її національний одяг. Цей вірш немов ілюструє листівка початку ХХ ст. "Типи кримських татар", на якій зображений гурт дівчаток у характерних для того часу довгих різноколірних платтях з оздобленими поясами. А на голівках у них - національні шапочки (по-кримськотатарськи "фес"). Саме про такий головний убір Леся Українка писала:

На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька...

Справжня червона кримськотатарська шапочка, вишита бісером, котру носила невідома кримська татарочка 100 років тому, - це один з найцікавіших експонатів нашої експозиції. Вона, а також чоловічий пояс, що представлений у вітрині, є зразками декоративного оздоблення побутових речей, притаманного кримськотатарському народу. Слід звернути увагу і на вишитий рушник, який також репрезентує ужиткове мистецтво кримських татар.

Лесі Українці, яка з дитячих літ захоплювалась етнографією, у Криму не могли не впасти в око вишивки тутешніх майстринь. Не гаючи часу, влітку 1890 р. вона з матір'ю розпочала замальовувати візерунки. Наступного літа Леся продовжила роботу і таким чином зібрала цілу колекцію орнаментів, ще не бачених за межами Криму. Безперечно, поетеса розуміла, що цінність, якою вона володіє, не для домашнього вжитку. Тому в 1891 році вона звертається до свого дядька М. П. Драгоманова, професора Софійського університету: "Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні на українські..." Там же вона змальовує найчастіше вживані фігури: хрести, зірки, меандр. Свого часу Олена Пчілка міркувала так: "Хто скаже, чи до нас прийшло те шиття й взірці, чи може то бранки-українки лишили по собі традицію такого вишивання". На жаль, етнографічні замальовки Лесі Українки з Криму не побачили світ, позаяк загубились в архіві М. П. Драгоманова.

Новим щаблем інтересу до всього мусульманського світу стало створення Лесею Українкою драматичної сцени "Айша і Мохамед", 1907. Цей невеликий твір цікавий з різних боків: по-перше, він написаний за мотивами мусульманської легенди про подружню вірність, по-друге, він певною мірою проливає світло на думки Лесі Українки перед одруженням, по-третє, він засвідчує творчу еволюцію письменниці. Вона сама писала, що на початку століття відчула, що в межах поезії їй стало затісно, і поступово домінуючим жанром в її творчості стає драматична поема. Ймовірно, це диктувалось і драматизмом її життя, що з роками наростав і поступово змінював світогляд поетеси.

Столик.

Навіть навколишній світ, зокрема таке любиме поетесою море, Леся Українка починає сприймати по-іншому, а в її маринах домінуючою стає чорна барва, нічні пейзажи, як на цій фотографії В. Сокорнова. Перед вами рукопис поезії Лесі Українки "Спогад з Євпаторії". Вона написана 1904 року по дорозі з Грузії, на пароплаві, який оминав кримські береги. "Море стелиться чорним, важким оксамитом" - так починається цей вірш, що побудований на контрастах. Поетеса дивується: невже це та сама "країна світла", де вона колись забувала, що "бува негода в світі"? Здається, тепер "негода" стає панівною у пейзажах Лесі Українки. Втомлена безкінечним блуканням по світу, вічним самовідчуттям листочка, відірваного від дерева, вона вже не та юнка, яка занотовує краєвиди у поетичних рядках, що пізніше обернуться в цикл "Подорож до моря". Та все ж поетеса не перестає писати про море, інколи навіть їй не вистачає дорожніх клопотів і появляються гадки про ймовірну навколосвітню подорож. Але здебільшого їй випадали тільки вже знайомі маршрути по Чорному та Середземному морях. А з приморських портів, різних міст Леся Українка надсилає свої листи або ж листівки, що перетворюються у візитівки тих чи інших місць. Переважна більшість з них адресована родичам, решта - приятелям.

Перед вами листівка, з якої власне почалася колекції Лесі Українки в нашому музеї. Вона надіслана з Греції 1910 року по дорозі додому з Єгипту. Адресована новій знайомій, з якою поетеса познайомилась під час відпочинку. Скільки їх було, таких листівок, надписаних швидким, імпульсивним почерком Лесі Українки, здебільшого олівцем? Невідомо. Але одна з них - надбання нашого музею. А за кожною такою листівкою - зустрічі і прощання. Дійсно, поетеса перетворилась в далеку царівну, як писала вона сама про себе у листі до Галини Комарової: "Вже видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine*, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... отак все посуватимусь далі та далі - та й зникну, обернуся в легенду... Хіба ж це не гарно?.."

Вітрина 2.

Однак найчастіше свої погляди Леся Українка спрямовувала на Європу, що було викликано намаганням подолати жорстоку недугу, яка її переслідувала. Поетеса лікувалась у Відні), проте орієнтувалась там не лише в клініках: добре вивчила місто, зустрічалась з земляками-студентами, відвідувала знаменитий оперний театр тощо.

З листів Лесі Українки відомо, що вона особливо довіряла німецьким лікарям, тому дороги її неодноразово пролягали в Берлін. Навесні 1908 року в Берлін вона виїхала прямо з Ялти, у супроводі чоловіка. Оскільки на ту пору Климент Квітка працював у Сімферопольському суді, то його клопотання про відпустку збереглось в Кримському республіканському архіві (показ). Взагалі, німецька культура була особливо близька Лесі Українці. Її улюблений поет - Генріх Гайне, а свій шлях в літературу Леся Українка розпочала саме з перекладів Гайне. Перед вами ще одне прижиттєве видання - збірка балад відомого німецького поета у перекладах Лесі Українки та Максима Славінського, що побачила світ 1903 року. Трохи нижче - рукописна сторінка одного з перекладів цього видання. Значно пізніше Леся Українка розпочала брати уроки англійської мови. Прочитаний в оригіналі Байрон справив на поетесу колосальне враження. Особливо вона багато читала і перекладала Байрона під час перебування в Ялті 1897-1898 рр., підкреслюючи, що Байрона не можна "перекладати", ним треба бути. Маму вона просила присилати том за томом англійського класика, мріяла перекласти цілу низку його творів українською мовою. "Коли сниться мені…" - це один з перекладів, що зроблений був на віллі "Іфігенія". Справжнім "зухвальством" називає в своїх листах Леся Українка свою інтерпретацію мандрівного сюжету, що виник в Іспанії, про Дон-Жуана. "Камінний господар" - це один з найсильніших драматичних творів Лесі Українки. Він відрізняється своєрідним трактуванням образів, несподіваними акцентами, зробленими рукою автора-жінки.
Публікація "Камінного господаря" засвідчила, що в особі Лесі Українки Україна має письменницю, яка поповнює скарбницю європейської літератури.

Серед європейських країн досить близькою для Лесі Українки була Італія. Нагадаймо, що головний герой драми Лесі Українки "У пущі" - італійський скульптор, що опиняється на американській землі. Поетеса провела в Італії два сезони (1901-1902, 1903), що дозволило їй зупинити туберкульозний процес в легенях. Перед вами фотографія Лесі Українки, зроблена в Сан-Ремо 1902 р., де вона і зупинялась на тривалий період.

Такий спосіб життя змушував поетесу легко пристосовуватись до змін, до труднощів. Скільки разів доводилось їй у своєму житті складати валізи, перебираючи найнеобхідніші речі. Мабуть, серед них були і такі, які ви бачите на вітрині. До вашої уваги надзвичано цікаві експонати: комірець, яким користувалась сестра Лесі Українки Ольга, а також фрагмент гранатового намиста, яким користувалась і Ольга, і сама Леся Українка. Ми пишаємось тим, що відвідувачі саме нашого музею мають можливість побачити такі унікальні експонати і вдячні тим добродіям, які допомагають повертати на Батьківщину меморіальні речі та архіви Лесі Українки. Адже вітри історії розкидали родину Косачів по всьому білому світу, а з ними і речові осколки пам'яті про видатну українську поетесу.

Вітрина 3.

Та слід наголосити, що окрім реальних мандрівок Лесі Українки, їй доступні були ще і ірреальні. "Фантазіє, ти сило, чарівна!" - так писала поетеса ще юною дівчиною. І цю єдину силу вона визнавала і боготворила протягом свого життя. Силою своєю творчої уяви Леся Українка перетинала тисячі кілометрів, гойдалась на меридіанах, прогулювалась по лабіринтах минулих століть. Особливо її приваблювала до себе антична епоха та початок нової ери, колиска людської цивілізації Давня Греція та могутня Римська імперія. На кримській землі Леся Українка чомусь особливо гостро відчувала потяг до історичної тематики, що, мабуть, можна пояснити багатою історією Кримського побережжя. Так, саме в Ялті 1898 р. Леся Українка спробувала написати свою першу драматичну поему "Іфігенія в Тавріді" на матеріалі давньогрецької міфології. Образ Іфігенії у 17-19 століттях був дуже поширеним у творчості європейських митців і став узагальненим символом ностальгії, нудьги за рідним краєм. Трагічне відчуття втрати батьківщини вона переживала повсякчас, тому створений нею образ Іфігенії відзначається особливою ліричністю і рельєфністю. Не дивно, що згодом саму поетесу почали називати "українською Іфігенією".

Але якщо робота над "Іфігенією в Тавріді" в Ялті, як пише поетеса, "чогось спинилась", то інший її знаменитий образ - Кассандри - викінчувався саме в Ялті, хоч роботу над однойменним твором поетеса розпочала в Італії. Під чорновим і чистовим автографом, а перед вами одна з сторінок рукопису, - вказана дата: "5.5. 1907 р., Ялта". В образі Кассандри ми також знаходимо багато суголосного з постаттю самої авторки. Академік Білецький назвав драматичну поему "Кассандра" "трагедією правди". Віщування пророчиці не були почуті, і це обернулося руйнуванням Трої. Дзеркало правди передусім не до вподоби можновладцям, вони надають перевагу солодкій брехні брата Кассандри, Гелена. До речі, до вашої уваги справжнє бронзове грецьке дзеркало 5 ст. до н. е. Нерідко Леся Українка відчувала, що до її голосу, до її правди також не прислухаються сучасники. Її ім'я було у всіх на устах, її знали як талановиту поетку і людину великої сили волі, але жартома, не без прихованого смутку, Леся говорила про себе: "почитаема, но не читаема". І все-таки поетеса невтомно запалювала світильники художньої правди для сучасників та нащадків, як запалювали наші предки ці світильники, що були знайдені археологами неподалік від Ялти, на межі тисячоліть. Так народжувались під її пером інші твори з антично-римської епохи: "Оргія", "Йоганна, жінка Хусова", "Адвокат Мартіян" та інші. Перед вами видання цих творів, здійснене в 20-х рр.

Осібне місце і творчій спадщині Лесі Українки посідає драма "Руфін і Прісцілла", дія якої відбувається в другому столітті по Різдву Христовому. Це найбільший за обсягом твір у доробку поетеси, значна частина якого також була написана в Ялті. "Ся драма дуже лежить мені до серця…" - писала Леся Українка, і навіть признавалась, що "не сміє вмерти", не закінчивши її. До читача твір прийшов скаліченим, оскільки публікація 1911 року в журналі "Літературно-науковий вісник", яку ми представляємо в нашій експозиції, зазнала численних скорочень на вимогу редакції і зовсім не влаштовувала авторку.

Подіум.

Слід додати, що сценічну доля цього твору, як і багатьох інших її драм, також не можна назвати щасливою. "Театр Лесі Українки" - це унікальне явище, театр майбутнього, скерований насамперед у внутрішній світ людини, існує переважно тільки на сторінках її видань. Перед зором уяви Лесі Українки, мабуть, неодноразово поставала сцена, на якій втілюється дійство, витворене її думкою, її фантазією. Ось воно, крісло творця, місце автора, деміурга, що витворює свій ілюзорний світ. А на подіумі - ймовірна сценографія до драми "Руфін і Прісцілла" або, скажімо, рядки її драми, закодовані експонатами із фондів аохеологічного відділу Ялтинського історико-літературного музею.

У чорновому автографі "Руфін і Прісцілла" має назву "Великі роздоріжжя". Події цього твору відбувається у складну епоху руйнування старих цінностей і пошуків нових духовних орієнтирів, яких потребувало людство. Хтось ще поклоняється старим олімпійським богам, хтось шанує владу імператора, вважаючи її непорушною, хтось вірить у розум філософів, але на цій невидимій арені поєдинків все голосніше заявляють про себе прихильники християнства, до яких прихилилася чиста душею Прісцілла.

Як і в багатьох інших творах Лесі Українки, у цій драмі чільне місце також належить жінці, скромній, у темному покривалі (показ барельєфа), але во стократ сильнішу за інших персонажів, оскільки вона має невтолену духовну спрагу. Далеко не такими виявились її брати по вірі, і все ж Прісцілла не погоджується втікати з в'язниці, куди вона попала за свої переконання, хоч батько і передає їй рятівний ключ, можливо схожий на цей, що також знайдений археологами під час розкопок. Прісцілла приймає смерть, доводячи істинність своєї віри в Спасителя. Добровільно іде на смерть також і її чоловік, Руфін, котрий не розділяє погляди і переконання дружини, але його жертовний вчинок продиктований силою великою любові до дружини, самовідданість якої не має меж. Отож у фіналі твору звучить насамперед гімн Любові з великої літери, любов - це і є той орієнтир, який мусить вибрати людство як найбільшу і єдину цінність в житті.

Вітрина 4.

В останні роки життя творчість поетеси наснажував таємничий давній Єгипет. Цікавість до нього Леся Українка проявила ще в молоді роки. У її творчості набирають важливого сенсу образи пірамід, сфінкса і т. п. У 18 років Леся Українка написала підручник для молодших сестер українською мовою: "Історія східних народів". Пізніше окремим виданням він був виданий тільки один раз: у Катеринославі 1918 року. Це видання ми представляємо в нашій експозиції. Як бачимо, цілий розділ книги складає "Історія єгиптян". Значно пізніше поетеса на власні очі змогла побачити ті місця та архітектурні пам'ятки, про які з такою жадібністю читала в молоді роки. Але Єгипет їй довелось побачити не безтурботною туристкою. Сюди привела її боротьба за життя, остання надія подолати туберкульоз у кліматичних умовах, які їй порадив у Берліні авторитетний професор Ізраель.

В Єгипті Леся Українка провела дві зими. Зупинялась у містечку Гелуані, що біля Каїру, на віллі "Континенталь", яку облюбували вихідці з Росії. Саме тут Леся Українка познайомилась з ялтинською сім'єю: дружиною ялтинського винороба Марією Охріменко та двома її синами, Миколою та Дмитром. Поступово між ними склались дружні стосунки, поетеса давала уроки братам з різних мов, вони разом читали книги, багато спілкувались, відвідували місцеві музеї. Напевно, нерідко разом розглядали знамениті єгипетські амулети та статуетки-ушебті, деякі з них ви можете розглянути в нашій експозиції. Покинувши Єгипет трохи раніше, Леся надіслала листівку Марії Охріменко, потім було ще декілька листів, хоч зустрітись більше не довелось. Однак молодший з братів Охріменків Микола Сергійович (старший загинув під час громадянської війни) на все життя зберіг найкращі спогади про свою скромну учительку. До 100-річчя з дня її народження він написав цікаві мемуари, подарував ряд цінних експонатів у Київський музей поетеси, дещо з сімейного архіву він люб'язно передав у музей Лесі Українки в Ялті, що тоді тільки починав формуватись. З кількох експонатів, подарованих М. С. Охріменком, власне і почався її майбутній музей. До вашої уваги групова фотографія на віллі "Континенталь", зроблена 1910 року. Серед групи відпочиваючих ви побачите і Леся Українку, яка стоїть четверта справа у темному платті. Вдивляючись в це оригінальне фото, можна краще відчути атмосферу Гелуану, де було написано ряд останніх творів поетеси.

Єгипет заворожував Лесю Українку, підказував все нові і нові творчі плани, які так і не вдалось реалізувати, але разом з тим всі думки поетеси були звернені до Батьківщини. Про це свідчать і самі єгипетські твори, і знаменита крилата фраза поетеси: "…скрізь бачу образ рідної неволі". Про що б не писала вона, образ України був незримо присутній між рядками її творів. Поетеса марила Україною, на яку повертатись не могла. У вірші "Сон", створеному в Гелуані, вона пише:

Тихо та любо… чи се Вкраїна?
Так се Вкраїна… Он і садок,
батьківська хата і луки зеленії…

Проте у долі свої закони. Лесі Українці судилось навіть попрощатись з життям далеко від рідної землі: її не стало 1 серпня 1913 року в м. Сурамі. Але справдились пророчі думки поетеси:

Як я умру, на світі запалає,
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.

Так і сталось, оскільки Леся Українка була наділена високим даром співця, що мав "талант до віршів не позичений, а власний". Ви, напевно, пам'ятаєте, героя Лесиної "Давньої казки, "нещасного поета", який переконливо показав дивовижну силу слова і своєї мандоліни. Перед вами ще один цікавий експонат - італійська мандоліна кінця ХІХ століття. Нехай вона служить символом тієї ліри, струн якої торкалась Леся Українка, щоб навіки увійти в історію нашої культури і письменства - Поетесою і жінкою-ломикаменем, яка прикладом свого життя вчить всіх нас не лякатись бар'єрів і труднощів, а неухильно долати їх, прагнучи до чистого блакитного неба.