ОСІНЬ

Ваші листи ще більше зміцнили мій замір зостатись тут надовше, а може, й на всю зиму, попробувати ще, що з того буде.
(З листа Лесі Українки до матері. 16 вересня 1897 р.)

Восени курортна метушня у Ялті швидко пішла на спад. Як правило, ті, хто залишався, стягувалися у центр міста. Шукала собі нової домівки і Леся Українка, вона все більше переконувалась у тому, що їй варто перезимувати побіля теплого моря. Вересень 1897 року на Південному узбережжі видався на славу: "Сьогодні їхала я човном у Ялту і зовсім не думала, що надворі сентябрь, - читаємо в Лесиному листі, - оце увечері знов трохи вітер, та все-таки всі п"ють чаї надворі, і вікна у всіх одчинені".

У жовтні Леся Українка повідомляє рідним свою нову адресу: "Ялта, Катерининська вул., дача Ліщинського". Саме цей будинок нині став музеєм поетеси. Його побудував відомий ялтинський архітектор П.К.Теребеньєв у 1884-1885 роках. Пізніше це помешкання у власника барона Жоміні придбала Євдокія Филимонівна Дементьєва, що згодом вийшла заміж за ялтинського присяжного Олексія Яковича Ліщинського. Фотографія споруди столітньої давності, представлена в експозиції, свідчить, що реставратори практично повернули оселі колишній вигляд (праве крило було прибудоване на початку ХХ ст.). Недорога, зручно розташована - неподалік від моря, навпроти міського театру - дача припала до вподоби поетесі. Відомо, що вона поселилася спочатку на першому, а потім на другому поверсі. Кімнати, де мешкала поетеса, на сьогодні визначити практично неможливо, хоч у своїх листах вона описує деякі особливості та інтер"єр свого помешкання на другому поверсі, як-от: "В ній два вікна - одно на схід, друге на захід з подвійними, але не заклеєними рамами... ліжко на пружинах, канапка, велике крісло (і не продерте!), два столи, шафа, комод, умивальник "такий як на вокзалі" і ширма".

Взагалі, листи - це єдиний засіб зв'язку зі світом, якого була позбавлена Леся Українка. Нині вони перетворилися в безцінні документи, з яких життя поетеси постає день за днем перед їхніми читачами. Частина ялтинських листів написана майже лежачи, за невеличким столиком, який спеціально для сестри зробив брат Михайло.

З епістолярної спадщини Лесі Українки дізнаємось, що вона займалась рукоділлям, зрідка ходила в театр, давала приватні уроки двом ялтинським гімназистам, яких називає Микосями, оскільки так в сім"ї Косачів називали молодшого брата Миколу. З сестринською ніжністю Леся Українка ставилась до ялтинського гімназиста Льоні Разумова. Уже в наші дні пощастило віднайти знімки: Льоня у колі сім"ї, його матір та бабуся. Фотографії родини Разумових у музеї - знак дяки за те тепло, яке знаходила поетеса у їхній домівці. Власне, це була єдина ялтинська сім"я, з якою спілкувалася Леся Українка. Вона шкодувала, що більше ніхто не відгукнувся на її оголошення, що періодично з"являлось в газеті "Ялта": "Чтица, знающая 6 яз., ищет занятий в городе".

З кожним днем ставала все важчою ноша самотності. Смутним плющем обвивала всі помисли Лесі Українки ностальгія. А на душевну розпуку чуйно реагувало фізичне самопочуття: "...тут я дійшла до такого стану, - признається вона в листі до сестри, - що ЛЯГАЛА в городських скверах, сливе на вулиці, від нападів морочення голови..."
З нетерпінням поетеса чекала кожної звістки від родичів і друзів, що були для неї "живим голосом серед пустки". Щиро зраділа телеграмі Київського літературно-артистичного товариства, що вітало її з присудженою премією за оповідання "Голосні струни". Прийшов лист і від Івана Франка, який запросив поетесу до співпраці у новому журналі "Літературно-науковий вістник". Леся Українка, не зволікаючи, дала згоду. "Для початку посилаю вірші, - пише вона у відповіді, - не здивуйтеся з їх монотонності, адже я тут "на засланні", а вкупі зо мною і моя муза".

Франко не затримав кримські поезії. У першому номері "Літературно-наукового вістника " ( Кн. 2) за 1898 рік опубліковані "Східна мелодія" та "Мрії", яких ніяк не можна назвати монотонними. Важко повірити, що вони виникли "на засланні", і тим більше несумісні її твори з образом недужої людини. Скільки в них завзяття, ніжності і щему! Однак епістолярні рядки дають зрозуміти, яку колосальну силу волі проявила ця сильна духом письменниця, котра переконувала себе і всіх довкола, що "не можна, гріх бути інвалідом". Але разом з тим не раз пережила такі болісні моменти безнадії, про які могли знати лише найближчі. Одній сестрі Ользі адресовані довірливі зізнання з осінньої Ялти: "Не скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачі, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі, і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки, взагалі ж я думаю, що хоч сама не житиму, та завжди буду в силі помагати жити іншим..."

Далі