ЗИМА

Коли для слави рідної країни
Така потрібна жертва Артеміді,
Щоб Іфігенія жила в сій стороні
Без слави, без родини, без імення,
Хай буде так.
(Леся Українка. Іфігенія в Тавріді.)

На дачі Ліщинських поетеса зустріла зиму, що у Криму, до того ж зі снігом, здавалась неприродньою, по-театральному декоративною: "...на лаврах та кипарисах білі платочки снігу, так і здається, що хтось понакидав на них вати, граючи в "зиму". Слідом за снігопадом прилетіла новина, тепла і сонячна: в Ялту вирішила приїхати Олена Пчілка, щоб донька на Різдвяні свята не почувала себе "пролетарськи-одинокою".

Вже через тиждень Леся Українка фотографується з матір"ю у Ялті. Копію світлини, зробленої в фотоальє Орлова, яку мають можливість побачити відвідувачі музею, - не єдина пам"ять про Різдвяні свята в Криму 1898 року. Поряд ще одне фото - любительське. На ньому Олена Пчілка та Леся Українка на порозі нового помешкання, яке відразу знайшла мати для доньки, намагаючись влаштувати її більш комфортно. Це була вілла з поетичною назвою "Іфігенія".

Наприкінці ХХ століття віллу "Іфігенію" по праву можна вважати окрасою вулиці Виноградної (тепер вул. Чехова): двоповерхова споруда з просторим балконом, колонами і портиком, прикрашена копіями античних скульптур, спеціально замовлених у Греції... Її спорудив лікар К. Р. Овсяний у 80-х роках минулого століття, а в кінці 90-х дачу орендував молодий доктор Мартирос Сергійович Дерижанов, до послуг якого і вдалася поетеса. До речі, сам Дерижанов і фотографував Лесю Українку та Олену Пчілку, але фотографія вийшла невдало, як дотепно зауважила поетеса, "се вже боги... напустили якогось білого туману".

Уже в першому листі, написаному з вілли, стає зрозуміло, що Леся Українка мимоволі співставляє себе з Іфігенією, іменем якої була названа вілла.

Образ героїні давньогрецьких міфів Іфігенії, доньки царя Агамемнона, бентежив уми багатьох митців, у тім числі таких відомих, як Есхіл, Софокл, Гете. Однак знову і знову письменники, композитори, художники звертались до цієї античної історії: цар Агамемнон, збираючись на Троянську війну, погодився віддати в жертву богам свою юну доньку. Але втручається богиня Артеміда - перетворивши дівчину в лань, вона переносить її в Тавріду і тут призначає її жрицею свого храму. Донька Агамемнона сумлінно виконує свої священні обов"язки, але серце її нестримно рветься на батьківщину, в заморську Арголіду. Таким чином, Іфігенія у мистецьких творах стала символом ностальгії, почуття, яке пізнала сповна сама Леся Українка, що через хворобу мусила постійно мандрувати далеко від отчого дому. То ж не дивно, що незабаром поетеса починає писати драматичну поему "Іфігенія в Тавріді".

Не тільки назва вілли спонукала до творчості. Задум доньки гаряче підтримала Олена Пчілка. Врешті-решт все довкола для такої освіченої людини як Леся Українка нагадувало про тіні минувшини, глибоко заховані у товщі кримської землі. Досить було найменшої згадки, натяку, деталі, щоб уява розгортала цілі картини, які відбувались чи могли відбуватись у сивій давнині. Скажімо, нам відомо, що вихід в сад з вілли прикрашали дві античні амфори, які знайшли, коли закладали фундамент будинку. Отож щодня Леся проходила повз них і подумки занурювалась у прадавні часи. В музеї експонується антична амфора, знайдена археологами побіля Ялти, якій, як вважають фахівці, не менше, ніж тисяча років. Цей витвір людських рук ніби випромінює флюїди пам"яті не одного покоління наших предків, що не забули спогадів про славутню Іфігенію і її перебування в Тавріді.

А я сидітиму перед скупим багаттям,
Недужа тілом і душею хвора,
Тоді ж у нас в далекій Арголіді,
Цвістиме любо вічная весна,
І підуть в гай аргоськії дівчата
Зривати анемони та фіалки.
І може... може, спом"януть в піснях
Славутню Іфігенію, що рано
Загинула за рідний край...

Так передавала уявні думки Іфігенії Леся Українка посеред зимової Ялти.

Поетеса не завершила свій твір, але в її творчості він посідає виключне місце, бо, власне, з нього вона починається, як драматург, а саме драматичні поеми стали вершиною вираження обдарування Лесі Українки.

Цікаво, що пізніше з легкої руки Максима Рильського Іфігенією стали називати саму письменницю, приречену через хвороби на роки "заслання". "Українська Іфігенія" - так можна назвати портрет Лесі Українки, спеціально написаний для музею сімферопольським художником Борисом Луговським, якому належить центральне місце у другому залі експозиції.

Вілла "Іфігенія", на жаль, була знищена під час Великої Вітчизняної війни. До наших днів на тому місці збереглися лише кипариси, які, можливо, споглядала зі свого балкону Леся Українка. Там, на "самому Парнасі", поетеса відчувала себе під захистом богині Афродіти, і під наметом кримського неба народжувались нові вірші.

Весна зимова

Тихо і тепло, так наче і справді весна.
Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла,
Міняться білі хмаринки то сріблом, то злотом.
Ледве на місяць наплине прозорая хмара,
Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки.
Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,
Сніг на верхів"ї узгір"я блищить так яскраво,
Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові.
Матовим сріблом біліють дахи на будинках,
Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,
А кипариси між ними здаються високими вежами замків;
Листя широке магнолій важке, нерухоме
Кованим сріблом здається;
Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст мармуровий.
Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить,
Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.
Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось
Злотом червоним горіти. Скрізь тихо,
Тільки поток невидимий гірський, як млиновеє коло, шумить,
Пісня часами озветься десь, ледве лунає...
Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні,
Море далеко леліє так ніжно, як мрія.
Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.
Тепло і тихо... І сон не бере, і робота не йде.
Я походжаю по свому балкону, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори,
Неба широкий намет і далекеє море,
Звідти легше й думкам розлітатись по всіх українах...
Довго я так походжала, а мрії та думи снувались,
Мов на коловороті прядиво тонке; порветься та й знову прядеться.
Часом літали думки мої в сторону рідну, -
Снігом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами.
Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки,
Тільки той самий місяченько освічує їх в сю хвилину.
Хто там спить? хто не спить? в кого в вікні видко світло?..
Раптом чомусь я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,
А за оградою - вас, мій товаришу в клітці тюремній.
Що коли ви не спите в сю хвилину?
Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні
Світлом холодним і жаским? Ви, може, в вікно подивились,
Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори...
Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і - довга...
Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно.
Тяжко мені чогось стало в тому чарівному садочку,
Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло,
Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився...

Ялта, 1898

Далі