В КРАЮ ВІЧНОГО ПРОМІННЯ

1890 - 1891

Саки

Севастополь

Бахчисарай

Ялта

Татарочка

Там за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волі.

На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.

То закриє личко, то відкриє, -
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в сеї чарівниці!

БАХЧИСАРАЙСЬКІ ВІЗЕРУНКИ

Тут спочива бахчисарайська слава!
(Леся Українка. Бахчисарайська гробниця.)

Севастополем для Лесі Українки розпочалась подорож по найцікавіших місцях Криму. Особливо юну поетесу приваблював Бахчисарай. З дитинства Леся кохалась в книжках, які давали могутній імпульс для уяви. Водночас вона користувалася будь-якою нагодою, що б на власні очі побачити історичні, легендарні місця, оспівані в літературі. Екзотичний Бахчисарай володів дивною магнетичною силою, вона і змусила матір та доньку взяти квитки і наступного дня відправитись в це місто.

Напевно, коли потяг наближався до Бахчисараю, на думку Лесі приходили ті чи інші рядки Адама Міцкевича або ж Олександра Пушкіна. Та ось і вона ступила на цю землю і прикипіла поглядом до осколків бахчисарайської слави.

Яким виглядав Бахчисарайський палац на ту пору? На це питання нам дає відповідь фотолітографія кінця ХІХ століття (знімок ялтинського фотографа Ф. Орлова). Блукаючи тут, Леся Українка відчувала себе в полоні інших рядків, власних. Так народжувалися вірші "Бахчисарайський дворець", "Бахчисарайська гробниця".

Вночі, коли місто поринуло в сон, Лесі Українці не спалось. Безгомінний Бахчисарай під золотим місячним промінням здавався зачарованим силою якогось ворожбита. Але його величне минуле нагадувало про себе своєю невидимою присутністю:

Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.

І верховіттям тонкії тополі
Кивають стиха, шепотять поволі,
Про давні часи згадують вони.

Та не лише минуле Бахчисараю спонукало Лесю Українку до творчості. Вид міста, зокрема його мешканців - носіїв кримськотатарської культури - також захопив поетесу. У вірші "Татарочка" напрочуд тепло і лагідно вона описує кримськотатарську дівчинку та її національний одяг. Цей вірш у експозиції немов ілюструє листівка початку ХХ ст. "Типи кримських татарів", на якій зображений гурт дівчаток у характерних для того часу довгих різноколірних платтях з оздобленими поясами. А на голівках у них - національні шапочки (по -кримськотатарськи "фес"). Саме про такий головний убір Леся Українка писала:

На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька...

Справжня червона кримськотатарська шапочка, вишита бісером, котру носила невідома кримська татарочка 100 років тому, - це один з найцікавіших експонатів першої зали. Вона, а також чоловічий пояс, що також представлений у вітрині, є зразками декоративного оздоблення побутових речей, притаманного кримськотатарському народу. Не менш пильну увагу варто звернути на вишиті рушники, які також репрезентують декоративне мистецтво кримських татар.

Лесі Українці, яка з дитячих літ захоплювалась етнографією, у Криму не могли не впасти в око вишивки тутешніх майстринь. Не гаючи часу, вона з матір"ю розпочала замальовувати візерунки. Наступного літа Леся продовжила роботу і таким чином зібрала цілу колекцію орнаментів, ще не бачених за межами Криму. Безперечно, поетеса розуміла, що цінність, якою вона володіє, не для домашнього вжитку. Тому в 1891 році вона звертається до свого дядька М. П. Драгоманова, професора Софійського університету: "Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні на українські..." Там же вона змальовує найчастіше вживані фігури: хрести, зірки, меандр. Цю подібність може зауважити кожний відвідувач музею, оглянувши кілька стародавніх національних кримськотатарських рушників. І як тут не згадати слова Олени Пчілки: "Хто скаже, чи до нас прийшло те шиття й взірці, чи може то бранки-українки лишили по собі традицію такого вишивання".

На жаль, етнографічні замальовки Лесі Українки з Криму не побачили світ, позаяк загубились в архіві М. П. Драгоманова. Проте, "мов зачарований", житиме вічно Бахчисарай у віршах української поетеси.

Надсонова домівка в Ялті

Смутна оселя!.. В веселій країні,
В горах зелених, в розкішній долині
Місця веселого ти не знайшов,
Смутний співець! умирать в самотині,
В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного;
Гомону з міста не чути гучного,
З бору соснового шум тут іде;
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде...

Стали в саду кипариси стіною
Оберігати в оселі спокою,
Лаври - неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати, -
Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати, -
Смутку ж ніхто не забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,
В хаті порожній самотньо, убого,
Висить свічадо на голій стіні,
Млою повите, - дивитись на нього
Сумно здавалось мені...

Тута остатні "о г н і д о г о р і л и ",
Тута остатні "к в і т к и о б л е т і л и"
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині, -
Там, у тій самій холодній країні
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.

Далі