Колиска Лесиного таланту - Волинь, чарівний край з дрімучими лісами і небесносиніми озерами. Палка іскра любові до рідної землі, що стелилась їй під ноги в дитинстві, ніколи не покидала поетесу, та повертатись туди їй забороняла недуга, з кожним роком все суворіше і суворіше.
Приречена на мандри у пошуках підсоння, вона постійно відчувала себе на роздоріжжі, на семи вітрах.

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
немов од дерева одірваний листочок...

Так пише сімнадцятирічна Леся у своєму поетичному циклі "Подорож до моря", ще не відаючи, що їй доведеться зріднитися з морською стихією, яка даватиме їй притулок і, що в стократ важливіше, надію на одужання. Однак - свого часу ще Горацій зауважив:
Тільки лиш небо міняє, не душу, той, хто за море поїде".

Поступово поетеса, пілігрим поневолі, пізнала смак і запах мандрівок, і вони вже настійно манили її нездійсненими мріями, кликали ген-ген туманними обіцянками. Леся Українка побувала в Австрії і Німеччині, Італії і Болгарії, Грузії і Єгипті. Недарма свій життєвий шлях вона називала "книгою подорожей", і чимало її маршрутів випадають на прадавню землю Тавріди, на сонячне узбережжя півострова, і зокрема на південну столицю Криму - Ялту.

"Вечірня Ялта" - так називається полотно ялтинської художниці, члена Спілки художників України Наталії Муравської, з якого починається експозиція. Воно немов відчиняє вікно перед глядачем і дозволяє охопити поглядом краєвид, який, не зважаючи на новітні прикмети, так само бентежив подорожніх і сто літ назад. Мимохіть приходить на думку, що колись в цю звабливу далечінь вглядалася Леся Українка, оминаючи гомінливу Набережну і ласкаючи зором окам"янілу химеру Могабі, тризуб Ай-Петрі. І не раз цей пейзаж виринав у пам"яті; принаймні стояв перед очима душі, коли писались останні рядки оповідання "Над морем":
"Летючі зорі падали в море. Берега було не видко в темряві, тільки далеко-далеко горіла громадка вогнів, мов стожар. Глибоке небо немов промовляло до неба огнисті слова, а море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему".

У життєписі Лесі Українки чітко простежується три кримських періоди, піонером дослідження яких був учений О. К. Бабишкін. Перші два належать до минулого століття (1890-1891 рр. та 1897-1898 рр.), а третій припадає на початок ХХ століття (1907-1908 рр.). Згідно з цією періодизацією побудована експозиція в трьох залах музею. Кожна з них відрізняється не лише змістом, але й настроєм, характером, художніми особливостями. Наскрізним мотивом всіх зал є український віночок як символ отчого краю, спомин про який невідступно йшов назирці за поетесою, куди б не пролягали її шляхи-дороги. Огортав оксамитовою ностальгією її тендітні плечі, запалював зорі на імлистому небосхилі і спонукав знову і знову у глибині душі, немов на галявині - "у дитячі, любі роки" - плести вінки, вінки своїх спогадів і дум. А потім кидати їх у ріку часу, що незмінно котить свої хвилі у невідому далечінь.

Перший віночок з різноколірними стрічками ніби осяває бюст Лесі Українки (роботи скульптора Галини Кальченко), білий на білому тлі. Високе чоло, погляд, заглиблений у себе, міцно стулені вуста. Однак кожному, хто вдивляється в це обличчя, на пам"ять неодмінно приходитимуть поетичні рядки. Можливо, ось ці:

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

...Незабаром після створення поезії "Contra spem spero" Леся вперше вирушає до Криму.

Далі