ДАЛЕКА ЦАРІВНА

...Вже видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine*, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... отак все посуватимусь далі та далі - та й зникну, обернуся в легенду...Хіба ж це не гарно?..
(З листа Лесі Українки до Г.М.Комарової. 23 березня 1909 р.)

Останні роки свого життя Леся Українка провела переважно на Кавказі. Однак уражений туберкульозом організм поетеси вимагав єгипетського клімату. У Єгипет вона змогла вибратись тричі.

Восени 1909 року Леся Українка влаштувалась на віллі "Континенталь", що в містечку Гелуані поблизу Каїра. Якраз тоді там знаходилась одна ялтинська сім"я: дружина винороба Марія Охріменко з синами-підлітками Миколою та Дмитром (через хворобу останнього), яких можна розглянути на світлині з родинного архіву. Незабаром брати стали учнями Лесі Українки, оскільки їхня мати хвилювалась, що вони відстануть від гімназійної програми.

Спілкування поетеси з сім"єю Охріменків не обмежилось приватними уроками. Поступово у них склались дружні стосунки. Разом вони ходили на екскурсії в Каїр, відвідували музеї, немало часу проводили в задушевних розмовах.

З листа своєї тітки, Меланії Федорівни Охріменко, яка за свої політичні погляди відбувала заслання на Херсонщині, Микола та Дмитро дізналися, що їхня вчителька - це відома українська поетеса.

Навесні 1910 року пацієнти вілли-санаторію "Континенталь" почали роз'їжджатись. На прощання вони сфотографувались. Знімок сім"я Охріменків разом з єгипетськими сувенірами-оберегами, зразки яких органічно вписались у "єгипетську" вітрину, привезла до Ялти. На ньому серед групи відпочиваючих скромна постать Лесі Українки (стоїть четверта справа). У сімдесяті роки ця унікальна фотографія стала надбанням ялтинського музею. Її передав колишній ялтинський учень поетеси Микола Сергійович Охріменко, який дуже багато зробив для увічнення пам'яті поетеси.

Вшанування 100-річчя з дня народження Лесі Українки спонукало М. С. Охріменка, провідного співробітника інституту "Магарач", поділитись своїми спогадами та матеріальними пам"ятками, що стосуються поетеси зі світовим іменем. Зокрема Микола Сергійович написав спогади, у яких передав шляхетний образ своєї єгипетської вчительки. Скільки фактів, деталей, штрихів зберіг він у своїй пам"яті! Під його пером Леся Українка дійсно виринає немов з легенди.
__________________________
* Далекою царівною (франц.)

В кінці травня 1911 року, - згадує автор спогадів "Під небом Єгипту", - коли Леся Українка направлялася на Кавказ, вона мала намір використати стоянку пароплава в Ялті для зустрічі зі своїми знайомими. Але, на жаль, телеграма прийшла з запізненням. Коли хлопці вибігли до моря, то корабель вже відправився. І Микола, і Дмитро (котрий під час громадянської війни став жертвою червоного терору) були дуже засмучені.

Свою глибоку шану до Лесі Українки М.С.Охріменко зберіг до останку своїх днів. Він був одним з тих, хто очолив збір підписів шанувальників Лесі Українки з проханням спорудити пам"ятник поетесі у Ялті. Саме з експонатів, подарованих ним Ялтинському краєзнавчому музею, почала формуватися колекція Лесі Українки. Чи не найперший експонат, який представлений і в сучасній експозиції, - листівка, яку надіслала Леся Українка у Гелуан Марії Охріменко з Греції 1910 року, позаяк поетеса раніше покинула Єгипет.

Пізніше Леся Українка писала Ользі Кобилянській: "...єгипетське сонце вже влило в когось життя і енергії трошки, але чи буде того колись і багато - Бог знає".

Сили поетеси вичерпувались. Востаннє вона пропливала повз кримські береги, оповиті травневим цвітом, 1913 року. І, напевно, знову Леся Українка згадала радісні дні, коли вона, зовсім юна, тільки відкривала для себе "країну світла і прозорої блакиті".

Де той білий човник, що по тій дорозі
з нами плив "на чисте"?
Де те все поділось, що тоді нам мрілось, -
ясне, урочисте?
Білий човник, може, десь тут на причалі
тихо спочиває,
Stella Maris, може, завтра без печалі
цілий світ осяє,
тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,
не питай... немає...

Далека царівна прямувала своєю останньою дорогою туди, звідки повертаються тільки легенди.

* * *

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, -
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени... Яка журба,
чи хто цвіте, чи в"яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти -
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

Далі