НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ...

І, може, заграє та кобза вільніше,
ніж тихії струни мої.
І вільнії гуки її
Знайдуть послухання у світі пильніше...
(Леся Українка. Сім нот. Si.)

Причиною затримки Лесі Українки у Криму послужив стародавній український інструмент КОБЗА, або ж БАНДУРА. З дитячих літ поетеса захоплювалась її граційним силуетом, мелодійним звучанням, що немов линуло з далекої минувшини. В експозиції увагу відвідувачів відразу привертають три кобзи, виготовлені на півдні України у першій третині ХХ століття. Одна з них належала бандуристу Попову, що багато років мешкав у Ялті. Через недугу Леся Українка не змогла сама навчитись грати на бандурі, але палко шанувала бандуристів та майстрів кобзарської справи, підтримувала початківців. Ялтинський кобзар Шалений-Шуер оповідав, що "Підручник гри на бандурі" Гната Хоткевича, по якому він самотужки освоював інструмент, передали його матері у Києві Олена Пчілка та Леся Українка, дізнавшись про щирий потяг до кобзарства хлопчика з фінської родини. Поряд з цим дорогоцінним підручником в експозиції представлений знімок самого молодого бандуриста Шуера (відомого під псевдонімом Шалений) у костюмі, що також йому подарувала Леся Українка та її мати.

Особливо турбувало поетесу те, що відійде останнє покоління кобзарів, і разом з ними Україна втратить свідчення своєї історії, що зберігалось в народних думах та піснях. Ось тому разом з Климентієм Квіткою вона задумала організувати експедицію для запису українських народних шедеврів.

Ще перебуваючи в Євпаторії Леся Українка заручилася згодою взяти участь в експедиції таких авторитетних знавців фольклору, як Філарет Колесса, Володимир Гнатюк, Опанас Сластьон. Помістила оголошення у журналі "Рідний край" з надією знайти всебічну підтримку акції та допомогу. Матеріальні витрати на цю потрібну справу поетеса взяла переважно на себе (інкогніто). Навіть матері вона не признавалась, що задля системного запису українських дум прийшлось витратити чималу суму, отриману від батьків як придане після шлюбу.

Влітку експедиція під керівництвом Ф. Колесси відбула на Полтавщину, де за допомогою фонографа були записані кобзарі Кравченко, Деревченко та інші.

Нових витрат потребувала публікація нот і текстів, що змушує поетесу знову шукати однодумців. У листі до історика Миколи Аркаса, якого Леся Українка знала як людину висококультурну і напрочуд чуйну, вона пише з Ялти: "Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що немає собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам"ятника навіть?"

Проте роль Лесі Українки у цій унікальній експедиції була не тільки організаторською. Невдовзі вона дізналась, що у Севастополі, у свого сина, живе відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко (його фотознімок експонується в музеї). І поетеса негайно загорілась бажанням записати весь його репертуар. Та не вистачало технічного оснащення. Леся Українка виписує через пошту, підключивши рідних і знайомих, фонограф і воскові валики, на які в ту пору записували звук. На замовлення довелося чекати цілий місяць, що коштувало Лесі Українці неабияких хвилювань. Нарешті на початку зими вона отримала фонограф і валики. За Гнатом Гончаренком відправила служницю, а сама поетеса навчається орудувати апаратом, наспівуючи українські народні пісні. На щастя, ці записи, яким Українка не придавала ніякого значення, збереглися. Отож голос великої української письменниці тепер можуть почути нащадки.

Три дні Леся Українка та Климентій Квітка не відходили від Гната Гончаренка. Записали у його виконанні думи "Про удову", "Про Олексія Поповича", "Про сестру та брата" та інші твори. Втішена результатами роботи, поетеса пише у листі до Ф.Колесси: "Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу... кобзар Гончаренко - незвичайна, інтересна людина і з етнографічного боку, і навіть белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком винагородженою за клопіт тими кількома днями, пробутими в його товаристві".

Дев"ятнадцять валиків із зібраними матеріалами Леся Українка надсилає Етнографічній комісії Наукового товариства ім. Шевченка, що на той час вже видавало у Львові свої "Записки" (одне з цих видань знайшло місце в експозиції). Окремою бандероллю відправляє тексти записаних дум. З супровідного листа поетеси видно, як відповідально вона ставилася до віднайдених матеріалів, як високо цінувала їхнє значення. Коли у світ вийшла перша серія праці "Мелодії українських народних дум" під редакцією Ф.Колесси, Леся Українка її привітала словами: "Тепер уже справді можна сказати: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!"

Другу серію видання з перлинами фольклору, записаними від Гната Гончаренка, поетеса побачити не встигла...
Кобзарські думи стали прощальним акордом перебування Лесі Українки у Криму. І, мабуть, поетеса ще довго чула тихе відлуння струн бандури, коли вирушала, як і передбачала, "на Кавказ по декабрьскому морю з норд-остами..."

ДУМА ПРО ОЛЕКСІЯ ПОПОВИЧА
Співав кобзар Гнат Гончар (Гончаренко) 2-го декабря 1908 р. в Ялтах

Ой по Чорному морю
ой на каміні біленькому
там сидів сокіль ясненький,
жалібненько квилить-проквиляє,
і на Чорнеє море спилна поглядає,
що на Чорному морю все недобре починає,
але супротивна хвилешна хвиля уставає,
судна козацькії, молодецькії
на три части розбиває.
Перву часть ухопило -
в Турецьку землю занесло,
другу часть ухопило -
в Дунайське гирло забило;
а третя часть тут має,
посередині Чорного моря
на бистрій хвилі,
на лихій хуртовині потопає.
О при той части було війська много,
Хто був старшиною?
Грицько Коломічин
по всьому війську ізбарзе окличн
о до козаків словами промовляйи,
сльозами обливайи:
- Ей козаки, панове-молодці,
добре ви дбайте,
гріхов не тайте,
сповідайтесь ви наперед милосердному богу
і Чорному морю,
ой отаману ж кошовому.
А ті ж козаки те зачували,
та всі замовчали,
о тільки ж обізветься Олексій Попович -
гетьман запорожець.
- Ой козаки, панове молодці,
добре ви вчиніте,
мене ж Олексія Поповича
самого возьміте,
до моєї шиї біленький камінь прив"яжіте,
очі мої козацькії молодецькії
червоной китайкой запніте,
ой самого мене в Чорнеє море іспустіте;
нехай же я буду
сам своєю головою
Чорне море дарувати,
ніжели я маю много душ вір християнських
по чорному морю безневинно погубляти.

Далі