...Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а може, й видужав, за се вже Кримові дякувати.
(З листа Лесі Українки до сім'ї Грінченків. 21 лютого 1908 р.)

У Берліні подружжя Квіток не затрималось. Професор Ізраелі, до якого зверталася Леся Українка, встановив діагноз, при якому хірургічне втручання виключалось. Натомість призначив пацієнтці з України кліматичне лікування, причому найефективнішим воно могло бути в сухому і спекотному Єгипті.

Проте Леся Українка насамперед думала про чоловіка. Тому відпустку Квітки вирішили використати для його ж таки оздоровлення у Криму. Санаторій "Приморський" у Євпаторії (зафіксований на листівці початку ХХ ст., що демонструється в експозиції) був новим закладом з різноманітними засобами лікування хворих на туберкульоз. Правда, Лесі Українці гідропатія не рекомендувалась, тому вона влаштувалася тільки як "сопровождающая". Незабаром в санаторії вже всі знали Климентія Васильовича та Ларису Петрівну Квіток з чотирнадцятого номера. Нині у Євпаторії на фасаді будинку колишнього санаторію "Приморський" нагадує про перебування тут свого часу Лесі Українки меморіальна дошка.

У цьому місті поетеса витрачала чимало сил і енергії з метою влаштувати лікарем в санаторій сестру Ольгу - вела переговори з директором, у листі за листом давала поради сестрі, детально описувала режим і особливості "Приморського", шукала вакансії в інших закладах, перечитувала оголошення в газетах тощо. І тішила себе надією, що скоро Ольга приєднається до них з Климентієм. Але плани не здійснились.

В середині липня, коли закінчився курс лікування у санаторії К.В.Квітки, він знову мав приступити до роботи в Ялті. Кілька днів подружжя провело в Севастополі; в Ялті зупинились у новому готелі "Ореанда", з якого переїхали на свою останню кримську квартиру - дім Хорошавіної на Ломоносовському бульварі. У цьому будинку, збереженому до наших днів, поетеса востаннє зустрілася з батьком, який, хоч і відчував себе дуже ослабленим, приїхав у Ялту провідати доньку і зятя, ніби усвідомлюючи, що більше такої нагоди не буде. Через півроку Петра Антоновича Косача не стало. Леся отримала цю сумну звістку в Грузії.

Літературна праця поетеси на кримській землі увінчалась новими здобутками. В Євпаторії вона написала вірш "Хвиля", у якому блиснула майстерною звуковою інструментовкою. Останній великий твір, який Леся Українка викінчувала в Криму, - драма "Руфін і Прісцілла". Під чорновим варіантом автографу стоїть дата - 28 серпня 1908 року, хоч авторка вдосконалювала текст упродовж 1909-1910 років. А 1911 року драма була поміщена в журналі "Літературно-науковий вісник", примірник якого експонується в музеї.

Проблема взаємин найближчих людей - чоловіка та дружини - продовжує гостро хвилювати поетесу після заміжжя, що засвідчують тогочасні її твори з різним історичним тлом. В реальному сімейному житті Леся Українка - як і героїня її останньої драми, написаної в Криму, Прісцілла - також демонструє високі зразки шляхетності і самопожертви.

У вересні несподівано різко погіршився стан здоров'я К. Квітки. На щастя, цей напад не мав серйозних наслідків. Поступово його самопочуття змінилось на краще. Однак не лише Крим порятував Квітку, передусім це заслуга Лесі Українки, невсипущої у своїх турботах про чоловіка.

Незважаючи на туберкульоз та інші випробування, на які була щедра сталінська епоха, Квітка прожив довге життя. Після смерті Лесі Українки він ще сорок років торував свій шлях і помер 1953 року у Москві, де теж займався музичною народною творчістю як професор консерваторії.

Тоді, у вересні 1908 року, підступна недуга жорстоко скрутила Климента Квітку. Навіть рапорт з його особистої справи, що демонструється в експозиції, написаний, якщо судити за почерком, рукою Лесі Українки. Тимчасово Климентій Квітка змушений був припинити роботу. Подружжя Квіток готувалось перебратися на Кавказ, що виглядало доцільним з різних точок зору.

Однак прощання з Кримом все відкладалось, немов доля визначила поетесі дочекатися в Ялті зими.

Хвиля

Хвиля йде,
вал гуде -
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне...
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й чезне...
Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?

(Євпаторія, 8/YІІ 1908)

Далі