ЯЛТИНСЬКІ ВІДЛУННЯ

Коли у мене справді є талан, то він не загине, - то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії!
(З листа Лесі Українки до матері. 12 березня 1898 р. )

З Ялти поетеса привозить з собою рукописи - сторінки своїх майбутніх книг. Всі вірші, написані в Криму, вона об"єднує в цикл "Кримські відгуки". Туди ж ввійшла драматична сцена "Іфігенія в Тавріді". У нових ялтинських віршах думка поетеси здебільшого відривається від мальовничих краєвидів і веде за собою лабіринтами тривог, сумнівів і мрій, у полоні яких відчувала себе авторка. Однак характерні ялтинські пейзажі, хоч уже без шат солодкої екзотики, графічно чіткі і точні, відкривають нам нову грань поетичного живопису Лесі Українки. Іван Франко у статті "Леся Українка" (1898) дав високу оцінку ялтинським віршам поетеси, опублікованим у періодиці. Восени вона починає готувати до друку свою другу поетичну збірку, яка вийшла у світ у жовтні 1899 року під назвою "Думи і мрії" (Львів, бібліотека "Видавничої спілки"). Ця книга експонується в нашому музеї. В ній вперше надрукований цикл "Кримські відгуки", складений з семи творів.

Однак перебування у Криму залишило слід не лише у поезії та драматургії. Тут Леся Українка захопилася творчістю Байрона. За її проханням мати висилала том за томом цього видатного англійського поета. До уваги відвідувачів музею раритет - книга з багатотомного видання творів лорда Байрона, що побачила світ у Лейпцігу 1842 року.

Чим далі поетеса проникала у світ байронівських героїв, тим більше їй хотілося перекладати його шедеври на українську мову: "Може бути, перекладу шматок "Манфреда" або "Каїна"... Якось трапилось, що я досі ні в якому перекладі "Каїна" не читала і, певне, се ліпше, бо він зробив на мене найсвіжіше і найповніше враження..."

Не всі наміри Лесі Українки здійснилися. І все-таки в експозиції можна прочитати вірш "Коли сниться мені...", перекладений з Байрона на віллі "Іфігенія",
що опублікований на сторінках третього тому першого зібрання творів Лесі Українки.

Ялтинські відлуння знайшли місце і в прозі Лесі Українки. Не викликає сумніву, що задумане оповідання "Над морем" про курортну публіку кінця ХІХ ст. у Криму. І, мабуть, в Ялті письменниця розпочала роботу над ним. Остаточно оповідання закінчено у листопаді 1898 року, а вперше опубліковано у журналі "Літературно-науковий вісник" (1901, кн. 1). У 1911 році "Над морем" передруковано у новій книзі творів Лесі Українки. Це прижиттєве видання, яке письменниця готувала дуже ретельно, є також одним з найцінніших надбань музею.

Текст оповідання "Над морем" складає інтерес не лише для шанувальників красного письменства, але й для краєзнавців. У ньому зафіксовані живі реалії Ялти столітньої давності. Готель "Росія", приморські павільйони з морозивом, купальні, затока з човнами під парусами і на веслах, міський сад з традиційним лото і оркестром, і навіть звукова палітра - все це під пером Лесі Українки збереглось зупиненим часом.
І, звичайно, курортна публіка, яка, власне, майже не змінилась за століття, якщо не брати до уваги стилі одягу. Хтось приїжджає до Ялти у пошуках розваг, а хтось зцілює душу, діткнувшись нею до вічності, оберненої у море.

Східна мелодія

Гори багрянцем кривавим спалахнули
З промінням сонця західним прощаючись,-
Так моє серце жалем загорілося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синіми
В'ються, не спиняться чаєчки білії.
Де тебе мають шукати на безвісті,
Милий мій, думи мої бистрокрилії?

В себе на вежі вогонь запалила я,
Любий, твого воріття дожидаючись,
Хай він просвітить по морю доріженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Світе мій! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджію повитая,
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона слізьми политая.

А як повернешся, я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчатомцу,
Здійметься він над всіма мінаретами
В краї сьому, на мечеті багатому.

Ялта, 27/І 1897

ОБІРВАНА СТРУНА

Мій друже, мій любий друже, створений для мене...
(Леся Українка. Твої листи завжди пахнуть зов"ялими трояндами...)

У Ялті Леся Українка вела доволі замкнутий спосіб життя. "Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей, власне для того, щоб не почати ненавидіти їх", - міркування героїні "Над морем" слушно вважати суголосними поглядам авторки.

І все-таки саме в Ялті відбулось знайомство, якому судилося зіграти виняткову роль у житті і творчості Лесі Українки.
...Ще один знімок Михайла Косача доніс до наших днів профіль поетеси, задивленої у кримську далину. Такою вона була, коли вперше зустрілася з Сергієм Мержинським.

Згадка про цю зустріч у листах поетеси зустрічається тільки один раз, і то побіжно: "Я все радію, що я не в Ялті, а поза Ялтою, бо от, наприклад, мій новий знайомий панич Мержинський (направлений до мене Тучапським) все плаче, що і моря йому не видно, і порохи його засипають, і москіти заїдають, і купання брудне, і т. п.". І Павло Тучапський, і Сергій Мержинський були тісно пов'язані з соціал-демократичним рухом, ідеї якого для свого часу були прогресивні і не байдужі Лесі Українці. Цілком ймовірно, що не без впливу С. Мержинського поетеса студіювала у Ялті "Капітал" Карла Маркса, але це "нове євангеліє", що здобувало популярність у всій Європі, розчарувало поетесу, оскільки, на її думку, потребувало "більше безпосередньої віри" у "дотепні гіпотези", які вона критично відкидала.

Але не лише дотичність суспільно-політичних поглядів зблизила молодих людей. Колишній студент Київського університету Сергій Мержинський був людиною різнобічних інтересів; м"який і щирий у стосунках з людьми, він легко завойовував симпатію своєю інтелігентністю; перекладав з англійської мови. Не дивно, що письменниця, відчувши довір"я до свого нового знайомого, ще влітку прочитала йому драму "Блакитна троянда". Восени вона отримує лист від Мержинського, де він пропонує передати через нього текст драми М.Л.Кропивницькому для постановки. Очевидно, були й інші листи - листи, що пахли зов"ялими трояндами...

Після повернення з Криму поетеса зупинилась в Гадячі, що на Полтавщині, куди до неї приїжджає С.К.Мержинський. На спомин про дні, проведені разом, Леся Українка дарує йому "Книгу пісень" свого улюбленого поета Генріха Гейне на німецькій мові. Це вельми ошатне видання, в чому можуть переконатись відвідувачі музею, було не просто дорогим дарунком, воно ніби символізує невисловлені почуття, що зародились у дівочому серці.

Думки про Мержинського наснажували поетичні рядки Лесі Українки. Найбільше творів, де просвічується його образ, поетеса написала біля смертного одра свого друга у Мінську. Обурена тим, що всі партійні соратники залишили тяжко хворого на сухоти Сергія одного (ще раніше він втратив матір), Леся Українка вирішує з ним бути до останку. Вона зважилась доглядати за хворим і майже три місяці прислухалась до кроків смерті, які звучали все ближче і ближче.

Ця драма Лесиного життя знайшла втілення під її пером. Поряд зі смертельно-недужим другом за одну ніч Леся Українка написала лірико-драматичну поему "Одержима". Важко знайти у її літературній спадщині твір, у якому було б стільки особистої туги та палкої розпуки, і водночас загальнолюдського, адже для геніального письменника автобіографічних творів не існує.

Образ Месії, що страждає, створений у драматичній поемі "Одержима", зустрічається і в інших поезіях, присвячених С.Мержинському. У віршах ліричний талант поетеси відкривається по-новому. Жертовність і трепетна беззахисність жінки, яка втрачає свого коханого, наповнює невидимим струмом болю кожний рядок поезій-присвят і робить їх невмирущими.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Проте Леся Українка, людина стримана і самокритична, за життя опублікувала далеко не всі вірші, що відкривають цю інтимну сторінку . Та, на щастя, рукописи не горять. Через десятиліття, у 1946 році, знову ж таки у Львові вийшла з друку книжка (що також представлена в експозиції) - "Неопубліковані твори Лесі Українки". Так повернувся до нас невідомий загалу доробок поетеси, значну частину якого складали вірші, на котрі надихнуло авторку нещасливе кохання до Сергія Мержинського. Кохання, хоч і нерозділене, але високе і жагуче, яке в ялтинських віршах лише зажевріло світанковою зорею, відізвалось бентежним передчуттям, очікуванням і острахом перед ним:

Спи, моє серце! нехай там у гаю
Квіти гранати палкі розцвітають...

Далі