Путівник по музею Лесі Українки в Ялті

Експозиція "ЛЕСЯ УКРАЇНКА І КРИМ"

Автор художнього проекту: М. С. Гордич (м. Сімферополь)

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурхливе. Та не страшно
Моїм думкам осінньої негоди
На Чорнім морі. Швидше тої чайки
Вони перелетять за темні води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долині зеленіє,
Де грає сонця проміння кохане.
Туди мої думки полинуть швидко
І привітають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину...
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!

(1891)

ВАДЕМЕКУМ

...Дні складалися в тижні, місяці, роки. І були ще ночі, які опускали завісу над казковими пейзажами Криму. Невтомно струшував у безодню крихти часу маятник годинника. А Вона чекала, що ось-ось луною одізвуться в унісон на балконі тихі кроки Музи. Спочатку спалахне у темряві зоряна цятка, і в тої ж миті тривожною нотою забринить серце, передчуваючи, як потужне проміння уяви перетне його крещендо. І тоді - прорив. Крізь чорну завісу за вікном, крізь білу сторінку на столі, крізь щільні смуги століть, сплюснуті у чорнильну краплю, яка падає з кінчика пера на аркуш, як добірне зерно у ріллю.

І тоді - постане перед очима змарніла Іфігенія під мармуровою колоною, відкриє бліді вуста і промовить, немов зважившись на сповідь, але не перед срібнолукою Артемідою, а перед Нею:

Як зашуміли смутно кипариси!
Осінній вітер... Хутко вже й зимовий
По сій діброві звіром зареве...

Або ж струнка Айша у дорогоцінних оздобах раптом метне блискавиці з-під витончених брів, сплітаючи вимогу і благання любові, що не призначена їй. І запрагне неймовірного - повернути суперницю з краю тіней та стати з нею на прю під вічним сонцем:

О, якби дав аллах, щоб не вмирала,
то, може б, я її перемогла!

Чи замість орнаменту альтанки раптом виринуть з повені часу руїни Трої, вкриті обважнілими димами, від отруйного запаху яких аж запаморочиться голова.
І Кассандра пройде, не ухиляючись від каміння прокльонів, мовчазно і цілеспрямовано, найкоротшим шляхом до шатра пожежі, де чекає її шлюб зі смертю. Та останні слова на вустах скорботної пророчиці перекреслюють песимістичну зневіру:

Нема руїни! Є життя!.. життя!..

Цупко тримало недужу Лесю Українку напівміфічне узбережжя Тавріди. І щокожного світанку починався новий похід безкінечної боритви за зцілення. Тепер можна підрахувати, чим обернеться рядок "де прожила я не одную днину", написаний поетесою, коли їй ще тільки виповнилося 19 літ. Майже тисяча днів і ночей - три роки із сорока двох, що відміряла їй доля, розпинала поетесу тут, під синім небом південного краю, ностальгія. Хоч зір насолоджувався трунком довершених краєвидів, душа відчувала себе бранкою. "Нема що казати, - пише Леся Українка в листі до матері, - сторона ця хоч людьми зневажена, та богом не забута, коли б тільки не була така чужа..." Щедра на вдячність, поетеса, згадуючи своє кримське "заслання", повсякчас залишалася вірною своєму найпершому враженню : "...А не була щаслива й на годину". До щему, до болю важко читати ці слова. Невже, невже жодне кримське зілля не гоїло її печалі? Невже вона була приречена тільки на жалі та голосіння "у сій чужій-чужій Ялті"?

Так, поетеса, безперечно, писала правду.

Але правда не тотожна істині.

Крим залишився у поезії Лесі Українки також й іскристим морем розлитих барв та світла. Мало хто до неї оспівував цей залишений людям клаптик Едему так натхненно і граціозно. А хіба бувають творчі злети без присмаку щастя, що не кожному дано відчути? І навіть опинившись на самоті, Леся Українка ненадовго залишалась самотньою: поспішала її розважити порадниця Муза. А, може, навпаки.

То Леся розважала легкокрилу мандрівницю запашними вінками своїх пісень.

- Стій, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твій спів безнадійно луна.
Скоріш моє серце раптово загине,
Ніж в тебе порветься остання струна.

...Нехай я отруєна злою журбою.
Та в пісні на всяку отруту є лік;
Ми слухали пісню морського прибою, -
Хто чув її раз, не забуде повік.

Це строфи з вірша "Зимова ніч на чужині", написаного 15 грудня 1897 року в Ялті. Тоді поетеса мешкала за адресою: вул. Катерининська, дача Ліщинської. Саме сюди вона кликала свою Музу, тут вони провадили віч-на-віч то задушевні, то запальні розмови, поки настроювалась невидима ліра.

А нині в цьому ошатному будинку, що чудом зберігся за минуле буремне століття, МУЗЕЙ.

Ми так часто вживаємо слово МУЗЕЙ, що здебільшого не згадуємо про його смислове, первісне значення, незважаючи на його прозорість - ХРАМ МУЗ. Зрозуміло, що в кожному музеї, тим більше такому скромному як музей Лесі Українки в Ялті, прискіпливе око відвідувача відразу помітить реалії побуту кінця ХХ століття. І, ймовірно, неквапливо пройде по установі, але Храму він не побачить. А ми запрошуємо вас саме вирватись з ритму буденності, лещат інформації, яка звідусіль стискує простір нашої мислі, і спробувати подумки засвітити свічку пам"яті жінки, що увійшла до когорти найобдарованіших людей свого часу, письменниці і мислителя, що з честю вийшла з усіх випробувань, надісланих важкою хворобою, і проклала свій шлях у безсмертя, ставши зорею поезії, світочем надії українського народу, світло якого невгасиме.

...А для цього треба розкувати свою уяву і за допомогою серця проникнути у світ Лесі Українки, що оточував її у Криму століття назад, і той світ, який створила
вона силою чарівної ФАНТАЗІЇ.

Fa
(Сонет)

Фантазіє! ти сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Що будиш мертвих з вічного їх сна,

Життя даєш холодній хвилі в морі!
Де ти, фантазіє, там радощі й весна.
Тебе вітаючи, фантазіє ясна,
Підводимо чоло, похиленеє в горі.

Фантазіє, богине легкокрила,
Ти світ злотистих мрій для нас одкрила
І землю з ним веселкою з"єднала.

Ти світове з"єднала з таємним,
Якби тебе людська душа не знала,
Було б життя, як темна ніч, сумним.