Світлана КОЧЕРГА

УКРАЇНСЬКА МОВА ТА КУЛЬТУРА
В ЯЛТІ кінця ХІХ - поч. ХХ СТОЛІТТЯ

Крим - реґіон України, в якому питання функціонування державної української мови є чи не найскладнішим. Приходиться констатувати, що 35 років Кримської області у складі УРСР не створили умов для нормального розвитку української культури як своєрідного духовного організму. Здебільшого досі українська культура в Криму являє собою декоративний елемент. Згідно статистики, чверть населення на кримському півострові складають українці. Однак тенденція спілкування в українських сім'ях російською мовою продовжує домінувати, позаяк таку ситуацію диктує відсутність затребування української мови. Ялта не є винятком у загальній кримській картині, хоча за останні роки запрограмованість на асиміляцію тут значно втратила свої позиції. Нині у місті, що з часу свого заснування відтворювало своєрідний букет націй, помітно розширились перспективи рівноправного функціонування різних мов, повернення чисельних жителів до криниці рідного слова. Таке явище не можна не вітати, оскільки захист культурного розмаїття світу на початку нового тисячоліття є найважливішим засобом протистояння культурній ентропії. Адже, як зауважив Готфрід Бенн, "Слово - це фалос духу, його головний корінь. Причому національний корінь". 1 Обрубування цього кореня можна визнати трагічною помилкою, однак українське слово зуміло довести свою життєздатність у вельми несприятливих історичних умовах.
На жаль, необізнаність з минулим дозволяє деяким сучасникам розцінювати спроби ренесансу українського слова та культури в Криму як політику українізації, що не відповідає дійсності. Сьогодні є незаперечною життєва необхідність вивчати державну мову, але слід поглянути на цю проблему в іншому ракурсі. Об"єктивний погляд у глибину століть дозволяє легко розвінчати войовничі псевдоаргументи і міфи політиканів, котрі заявляють в унісон з Валуєвським циркуляром, що в Криму української мови "не было, нет и быть не может". Навпаки, незважаючи на імперську політику щодо української мови, всупереч Валуєвському циркуляру та Емському указу, українська мова знаходила шляхи проникнення на кримські терени, і, зокрема, - парадокс(!) - на межі ХІХ та ХХ століть почувала себе тут інколи впевненіше, ніж зараз, через 100 років, в умовах української держави.
Така ситуація пояснюється дуже просто: у Криму проживали численні українці, яким було не байдуже рідне слово, разом з тим до української культури тягнулись і представники інших етносів, для яких Крим став рідною домівкою. Щоб довести цю тезу, доцільно оперувати даними населення Криму, що є проблематичним, оскільки українців, як правило, не виділяли в окрему націю, а записували їх православними, козаками, пізніше переважно росіянами, або ж разом з росіянами. Як виняток можна розглядати путівник по Криму 1914 року, виданий Кримським товариством природознавців та любителів природи, де за даними перепису 1897 року населення Таврійської губернії за національностями розписано досить чітко, перші три сходинки займають: малороси - 611 121, великороси - 404463, татари - 187 943 осіб. 2
Українці також не виокремлюються в даних щодо населення кримських міст. Наприклад, газета "Русская Ривьера" від 27.02.1904 р. сповіщає: "В настоящем году число мещан Ялты достигло 1786 человек. По национальностям: русских - 1060, татар - 244, греков - 242, евреев - 241, караимов - 9". Деяке світло на цю узагальнену цифру проливає брошура "Ялта по однодневной переписи 15 декабря 1892 г." (Симферополь, 1995) , яка уточнює, виходцями з яких країв були мешканці молодого міста Ялти. Впадає в око, що багато ялтинців родом зі споконвічно українських земель, як-от: з Київщини - 202, Полтавщини - 263, Чернігівщини - 243, Поділля - 117 і т. д. Безсумнівно, значна частина цих переселенців були українцями за походженням.
Такий висновок підтверджує неабиякий інтерес ялтинців до української культури на межі ХІХ та ХХ століть. Особливою любов"ю у Ялті і Криму взагалі користувався український театр корифеїв. Артисти охоче приїжджали сюди на гастролі (на відміну від сьогодення). Тут працювали Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький, Марія Азовська і Микола Садовський, Микола Старицький і Панас Саксаганський. Причому відомі непоодинокі випадки, коли українська трупа законтрактовувала театр на цілий місяць, і майже щовечора пропонувала до уваги глядачів нову виставу. Наприклад, з 3 жовтня по 3 листопада 1899 року малоросійське товариство під керуванням Садовського та Саксаганського у своєму репертуарі привезли в Ялту такі вистави: "Мартин Боруля", "Запорожці", "Ніч на Івана Купала", "Безталанна", "Богдан Хмельницький", "Сватання на Гончарівці", "Вій", "Сто тисяч", "Наталка Полтавка", "Циганка Аза", "Чумаки", "Катерина" та інші.
Як сприймала публіка українських артистів? Вельми тепло. Кілька витягів з рецензій місцевої газети "Русская Ривьера": "Все-таки малорусская оперетта смотрится с большой охотой…" (про "Сорочинський ярмарок") 3, "Драма разыграна была превосходно… (про "Безталанну" І. Карпенка-Карого). Все исполнители главных ролей… имели шумный успех" 4. Рецензенти проявляють стосовно українського мистецтва щиру симпатію, нерідко демонструючи в своїх дописах тонке розуміння задуму і толерантність, якою далеко не завжди можуть похвалитись сучасні журналісти. Скажімо, в одній з газет за 1908 рік читаємо: "Среди украинских пьес найдется очень немного пьес, в которых бы отсутствовал драматический элемент… Слишком большое значение драмы в истории украинского народа…" 5 . Або ж така репліка рецензента про поему "Катерина" Тараса Шевченка: "Мало есть культурных людей в России, кто бы был настолько беспечен, что не знал бы этого шедевра Шевченковской поэзии, исполненного неумирающей красоты и глубокой прелести". Однак не варто робити висновок про особливу гостинність Ялти щодо українських театралів. Нерідко талановиті актори і режисери опинялись під наглядом поліції як особи політично неблагонадійні, були випадки зміни назв п'єси на вимогу цензури, дамоклів меч якої не можна було не відчувати на ту пору. Окрім того долю кожної української вистави щоразу вирішували можновладці, від яких залежало оте сакраментальне "Бути чи не бути?", оскільки до 1905 року згідно з "Емським указом" мав чинність його третій пункт, що проголошував таке: "Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам". Навіть після тимчасового скасування дискримінаційних царських указів тимчасовими правилами 1905 року клопотання перед місцевою владою продовжувало бути обов'язковим для українських труп. У держархіві АР Крим зберігається прошеніє режисера Івася Панька на ім'я ісправника міста Ялти выд першого сычня 1909 року такого змісту: "Прибыв по болезни в Крым с частью соей труппы артистов, и сняв на процентных условиях театр г. Новикова для постановки в нем малороссийских спектаклей, … имею честь покорнейше просить Ваше Высокоблагородие разрешить мне постановку спектаклей в указанном мною помещении театра. При сем представляю афишу на утверждение Вашего Высокоблагородия".
Тим не менше популярність українського театру росла і спонукала до виникнення в Криму чисельних аматорських колективів, рівень багатьох з них (у Сімферополі, Севастополі) не поступався професійним трупам. Ялтинці по праву пишались колективом малоросів-любителів під керуванням професійних акторів Петра Націлевича та Марії Азовської, які знайшли собі тут заслужене визнання. Любов до українського слова та музики об"єднала в колективі цілу низку обдарованих ялтинців, поряд з українцями на сцену виходили росіяни, греки, євреї, татари. "Русская Ривьера" не шкодувала компліментів в адресу артистів-любителів, відзначаючи, що вони "могут образовать в Ялте постоянную малороссийскую труппу и поставить дело малорусской сцены гораздо выше, чем ставят его иногда заглядывающие к нам большей частью захудалые, провинциальные профессиональные труппы". Ялтинський український театр проіснував з 1905 по 1918 роки, але і в 20-і, і в 30-і роки його традиції відроджувались, хоч не знайшли належної державної підтримки. Разом з тим український репертуар був характерний і для інших аматорських колективів у Ялті, навіть армійських. Власне, українське художнє слово на ту пору було популярним наскільки, що інколи ставало засобом для збору коштів на російський флот, допомогу голодуючим та інші благочинні цілі. Досить навести одне з оголошень "Русской Ривьеры" за 1908 рік, яке не потребує коментарів: "Группой членов родительского комитета ялтинской женской гимназии устраивается в городском театре спектакль. Идет интересная малорусская пьеса из современной жизни "Суета" популярного украинского писателя Карпенко-Карого и в заключение дивертисмент "Украинские спивы". Цель этого спектакля чисто благотворительная - собрать средства для помощи 18 учащимся старших классов, которым за невзнос платы за право учения грозит увольнение с нового года" 6.
Здавна ялтинці проявляли інтерес до українського друкованого слова. Кумиром для багатьох був насамперед Тарас Шевченко. Ще Степан Руданський, котрий в нашому місті прожив 12 років, збирав тут кошти на спорудження пам'ятника на могилі Шевченку, причому жертводавці не шкодували чималі суми. Про попит на Шевченківський "Кобзар" у Ялті свідчить Леся Українка, котра в одному зі своїх листів до матері за 1897 рік пише: "… на бога, пришли в тутешню народну читальню "Кобзаря", люди просять дуже, на таку адресу: Ялта, Народная библиотека, Почтовая ул., Сергею Васильевичу Стаханову. Се справді слід зробити". 7 В епістолярній спадщині поетеси знаходимо факти про передплату українських видань у Ялті. Скажімо, квартирна господиня Лесі Українки пані Терещенко передплачувала український щотижневий громадський і літературно-науковий журнал "Рідний край", редактором котрого була Олена Пчілка. Додамо ще і поодинокі випадки виходу українських друкованих видань у ялтинських типографіях: зокрема в друкарні Н. В. Вахтіна побачив світ третій том "Творів" Олександра Кониського-Перебенді.
Звісно, минуле не варт змальовувати у фальшивому рожевому світлі. Адже Певні здобутки української культури в Криму того часу досягнуто в противагу пресу антиукраїнської національної політики царської Росії. І тому прикре усвідомлення загубленості було притаманне багатьом творчим особистостям, котрих доля приводила в богоданний кримський край. О. Кониський переселяється до Алупки, щоб бути поближче до М. Коцюбинського. Леся Українка просить матір допомогти в Ялті знайти українців, бо "таки сумно без земляків", що слід розуміти - бракує мовного середовища, спілкування з національною інтелігенцією. Кількох осіб вона згадує, правда, не без іронії. Ось що пише вона, наприклад, про мову свого оточення: "Вона (служниця - С. К.) вже звикла, що з нами можна говорити по-простому, і вже не мучить мені вух тим "новорусским жаргоном", що панує в нашому дворі. Наші хазяї полтавці і вся двірня з України, але мова така, що аж жаль слухати…" 8 Загальновідомо, що на межі ХІХ та ХХ століть у носіїв різних національних говорів ще не було єдиної мовної свідомості, а український мовний стандарт перебував тоді в стадії формування. Така пластичність мовного матеріалу і його носіїв стала плідним підгрунтям для асиміляції аморфної маси та спрямування етно-мовної свідомості у бажаному напрямку.
Не дивно, що Леся Українка досить стримано оцінювала успіх українського театру в Ялті. Завжди вимоглива до себе і інших, вона відзначала, що ставлять переважно старі п"єси ("ветош"), вважаючи, що для Ялти і так зійде. А пропозицію влаштувати в ялтинському театрі прем'єру написаної трохи раніше п'єси "Блакитна троянда" довго обмірковує, переймаючись і тим, що не всі глядачі в Ялті достатньо розуміють українську мову, щоб сприйняти її інтелігентних рефлексуючих героїв.
Проте є і інші приклади. Олександр Олесь 1906 року приїхав до Ялти молодим, майже нікому не відомим початківцем. У колі нових ялтинських знайомих він зачитав кілька своїх віршів. І що ж далі? "Всі почали мені говорити, що необхідно видати книжку, що вони самі вжиють усіх заходів, щоб книжка була видана". 9 І це були не порожні слова. Наступного року вся Україна вітала вихід в світ книги О. Олеся "З журбою радість обнялась".
Ялта кінця ХІХ - поч. ХХ століття стала притулком, а подекуди і домівкою для низки українських письменників, серед них ще не згадувані Амвросій Метлинський, Микола Костомаров,, Яків Щоголев, Христя Алчевська, Дніпрова Чайка, Агатангел Кримський, Микола Чернявський, а майстри слова з вдячністю і захопленням змалювали наш дивовижний край у своїх творах. Першим подарував поетичні шати місту-перлині південного берегу Криму українець Яків Щоголев, автор віршу "Ялта", що започаткував напрочуд плідну традицію вітчизняного письменства.
Отже, об"єктивний аналіз минулого щодо функціонування в Криму української мови та розвитку української культури - один з актуальних і перспективних на сьогодні напрямків науково-краєзнавчої роботи, результати якої слід широко впроваджувати в освітянську практику. Пропагуючи ці маловідомі сторінки нашої історії, можна взяти за девіз слова невідомого оглядача колишньої ялтинської газети "Русская Ривьера", який писав у відгуці на одну з українських вистав: "В Ялті є кому і є для кого працювати".
Цей девіз не отримав очікуваного втілення у ХХ столітті, але він не втратив свого значення і нині, на початку ХХІ.