Світлана КОЧЕРГА

КОРІННЯ САКСІФРАГИ
(Оповідання Лесі Українки "Над морем" крізь призму онтологічної поетики)

У статті розглядається взаємозв'язок Лесі Українки з Ялтою, де поетеса прожила понад два роки і написала ряд творів. Перцепція кримського курорту осмислюється шляхом інтерпретації образів оповідання Лесі Українки "Над морем" (1898). За допомогою засобів онтологічної поетики автор доводить, що Ялта перестала бути для поетеси чужиною, оскільки оповідання дає можливість простежити процес укорінення поетеси на кримській землі. Оповідання Лесі Українки співставляється з творами А.П.Чехова і Т.Манна.
Ключові слова: розщеплення людини, онтологічний аналіз, порогова сцена, емблема образу, фраза-емблема, укорінення.

В статье рассматривается взаимосвязь Леси Украинки с Ялтою, где поетесса прожила более чем два года и написала ряд произведений. Перцепция крымского курорта переосмысливается путем интерпретации образов рассказа Леси Украинки "Над морем" (1898). С помощью приемов онтологической поезии автор доказывает, что Ялта перестала быть для поетессы чужбиной, поскольку рассказ дает возможность проследить процесс укоренения поетессы на крымской земле. Рассказ Леси Украинки сопоставляется с произведениями А.П.Чехова и Т.Манна.
Ключевые слова: расщепление человека, онтологический анализ, пороговая сцена, эмблема образа, фраза-эмблема, укоренение.

The feed-back of Lessya Ukrayinka and Yalta is studied in this article. The poetress lived there more than two years and wrote some works. The crimean resort perception is realized in a new way by the images` interpretation of Lessya Ukrayinka`s story " Above the Sea" (1898). With the means of onthologica lpoetry the author proves the fact, that Yalta has ceased its being a foreign part for her therefore the story gives us an opportunity to follow the poetress` inrooting on the crimean land. Lessya Ukrayinka`s story is compared with some works by A. Chekhov and T. Mann.
Key words: man`s decomposition, onthological analisys, threshold scene, image emblem, frase-emblem, inrooting.

"Любов часто потаємна, в тому числі й любов до якогось міста" [1:571] - констатував Альбер Камю у книзі "Шлюби". І ще одна цитата з цієї книги: "Відчути себе невіддільною частиною землі, полюбити деяких людей, знати, що є місце, де серце завжди знайде супокій - це вже немала підпора для одного людського життя" [1:573].
Леся Українка була приреченою недугою на безкінечну мандрівку в пошуках підсоння. Подорож стала суттю її життя, навіть відхід за його грань вона уявляла як продовження мандрівки: "...буду просуватись все далі і далі на південь, і там десь зникну, як легенда..." [7:277]
Ялта - одне з небагатьох міст, куди поетеса поверталась неодноразово і не без бажання, навіть планувала тут поселитись назовсім, коли побралася з Климентом Квіткою. Але і від цих планів змушена була відмовитись, оскільки лікарі порадили їй негайно змінити клімат.
Наприкінці ХІХ Леся Українка провела в Ялті, не виїжджаючи, чотири пори року. Вперше і востаннє так надовго вона відірвалась від сім'ї, дружню, турботливу атмосферу якої вельми цінувала.
Ялту вибрала сама. "В інших містах не хочу..." - читаємо в одному з її листів. І далі: "Се перший раз, що я їду на лічення з охотою..." [6:368-369] Епістолярна спадщина поетеси дозволяє певною мірою проникнути у її внутрішній світ - досить закритий від сторонніх поглядів. Які ж відгуки знаходимо в листах Лесі Українки про Ялту?
Після хвилі мажорної гами "під впливом сього повітря і моря", домінують пронизливо-мінорні мотиви. "Нема що казати, сторона ця хоч людьми зневажена, та богом не забута, коли б тільки не була така чужа... [6:371-372] - пише вона до матері. До Людмили Драгоманової: "Добре було б тепер бути з вами, а не тут у сій чужій-чужій Ялті..." [6:420]. До Івана Франка: "...посилаю вірші, не здивуйте з їх монотонності, адже я тут "на засланні", а вкупі зо мною і моя муза!" [6:412] Однак є в неї і рядки, насамперед поетичні, у яких звучить опосередкована вдячність Ялті. Скажімо:
Нехай я отруєна злою журбою.
Та в пісні на всяку отруту є лік.
Ми слухали пісню морського прибою, -
Хто чув її раз не забуде повік [4:214].
Пісня, творчість в цілому - не лише "лік", зцілення, вона також і свічадо, у якому відображається істинне лице автора. Не слід ігнорувати це свічадо, і воно особливо вартісне, коли письменник з того чи іншого приводу висловлює хаотично-суперечливі думки. Але чи правомірний такий підхід, чи можна вірити відблискам задзеркалля, зважувати на терезах свідомість і підсвідомість?
Як стверджують філософи-екзистенціалісти, людське буття немислиме без розщеплення. "Людина, - наголошує Карл Ясперс, - завжди більша того, що вона знає про себе" [11:451]. Дослідження художнього тексту, що отримало назву "онтологічного аналізу", це і є намагання переступити кордон того "БІЛЬШОГО".
Об'єкт нашої розвідки - оповідання Лесі Українки "Над морем". Воно написане 1898 року за враженнями, що залишились від річного перебування в Ялті, і має, безсумнівно, автобіографічний характер. До речі, "Над морем" є вартісним здобутком в ряді літературних творів, де зображена реальна Ялта кінця ХІХ століття, причому не як тло подій, а образ, що групує навколо себе персонажів оповідання. Окрім цього, Леся Українка у своєму прозовому творі окреслює домінантні риси ментальності курортної публіки, яка практично не змінилась з плином часу, і тому оповідання легко вписується в контекст сучасної літератури.
Курортне місто, особливо приморське, володіє силою притягання, що, як ведеться, викликає амбівалентні емоції. Чимало письменників намагались осмислити специфіку цього притягання. Влучно охарактеризував приморські міста Томас Манн: культура на краю стихії. Однак поза цією формулою залишаються складні взаємини культури і стихії, цивілізації і природи, екологічні наслідки агресії людини, що, до речі, не пройшло повз увагу Лесі Українки, як-от: "...мені стало жаль "свого прекрасного моря", - його темно-зелена оксамитова хвиля ледве просвічувалася з-під сміття..." [5:160].
Не лише плями на морі болісно сприймає Леся Українка, людина для неї також може бути плямою на картині досконалого світу, особливо якщо підійти до цієї людини надто близько.
Близьке знайомство зі "слухачкою московських фершальських курсів" (з нею разом у вересні 1897 року поетеса знімала помешкання в Чукурларі) очевидно спонукало її надалі остерігатися компаньйонів та товариств у Ялті. Проте ця зустріч дала матеріал, що ліг в основу образу Алли Михайлівни. В цьому персонажі дослідниця прози Лесі Українкм Тетяна Третяченко вбачає "сформований продукт соціального оточення, того середовища, яке, прирікаючи людину на неробство, калічить її душу" [3:193].
Алла Михайлівна і оповідачка - це два діаметрально протилежні типи ялтинських "пілігримів поневолі", два триби життя, дві шкали цінностей. Своєрідною емблемою образу Алли Михайлівни у тексті є одяг, гардероб, який вона не перестає театрально змінювати, намагаючись звернути на себе увагу чоловіків. Уже на перших сторінках оповідання вона повсякчас демонструє свій гардероб: спідниця "чорна" і "сіра", блузки "біленька", "червона" і "картата"... Все це "ряхтить", "шелестить", "рипить", викликаючи роздратування співбесідниці. Одягом насамперед, якщо не тільки ним, розрізняються знайомі Алли Михайлівни: Анатоль, у "ясному англійському костюмі", та завжди в яскравих барвах екстравагантна руда француженка. Важлива деталь їхнього одягу - "жокейська шапочка", яку згодом надягає і Алла Михайлівна ("тепер мода така" - пояснює вона). "Ясними гудзиками" та "еполетами" кидається в око гвардійський офіцер - новий залицяльник героїні, який наприкінці твору невипадково переможно несе "білу пелеринку" Алли Михайлівни.
Про одяг московська панночка може говорити безкінечно, як-от: "Справді, тут неможливо гарно убратись. Ну от, наприклад, мій капелюшок: вчора я збігала всю Ялту і знайшла оце дрантя за десять рублів. А швачки тут, а магазини? - і дорого, і бридко!.." [5:168].
Одяг - це ретельне драпірування власної порожнечі, в окремі хвилини Алла Михайлівна усвідомлює неспроможність власного самоствердження поза фліртом та розвагами, і тоді стає жалюгідною. В такі моменти її дитяча розгубленість може викликати співчуття. Але вони швидко проходять, натомість знову Алла Михайлівна змушена грати, маскуватися, і врешті маска стає її лицем, а нещирість, лукавство - сутністю. Навіть зухвала демонстрація бажання стати об'єктом чоловічої уваги насправді є лише прикритим прагненням маніпулювати чоловічою статтю.
Такий спосіб життя абсолютно неприйнятний для оповідачки, хоча вона мимохіть відступає перед наступальністю своєї знайомої, неохоче, але все ж деколи погоджується супроводжувати Аллу Михайлівну, а відтак розплачується за це відчуттям, що її затягнено в дріб'язкові інтриги.
Майбутній розвиток подій по-своєму прогнозує вже так звана порогова сцена, коли оповідачка - "щоб не підтримувати розмови" - "почала приміряти свою недошиту блузку", а через неї і емблему образу Алли Михайлівни, що могло викликати тільки гнітючий дискомфорт. Є і фраза-емблема, яка однозначно характеризує ставлення Алли Михайлівни до курортного міста над морем. "У нас в Москве" - так починалась кожна її розмова, а закінчувалась: "Ах, ваша противная Ялта!" У відповідь співрозмовниця мовчить, позаяк це для неї єдиний спосіб не підтримувати розмови. Однак симптоматично, що москвичка рішуче відмежовується від міста, що здається їй чужим і недолугим, проте ототожнює його з співрозмовницею, яка в свою чергу не поспішає визнати свій внутрішній взаємозв'язок з ним. Адже Ялта для більшості гостей - це "санаторійна зона" (М.Хвильовий), яка при всіх своїх щедротах позбавляє звичного середовища і ритму життя індивідуума, не дає йому можливості бути самим собою, нав'язує свої правила гри. Алла Михайлівна раз-по-раз називає Ялту "нудною ямою", скаржиться: "Які ж тут забави у сій пекельній ямі, де собаки казяться від спеки, а люди від нудоти?" [5:162], роздмухує спогади про московські ресторани. Подібні скарги, мабуть, були розхожими в Ялті, і не лише з боку москвичів, хоч Леся Українка у 1897 році писала: "Тут... вся Москва зібралась, кого не спитай, звідки ви? - зараз відповість: "Из Москвы"[6:389]. Та слід згадати оповідання А.П.Чехова "Дама с собачкой", написане роком пізніше. У ньому на ялтинську нудьгу скаржиться героїня, що приїхала з провінційного російського міста, на що Гуров резонно зауважує: "Это только принято говорить, что здесь скучно. Обыватель живет у себя где-то в Белеве или Жиздре - ему не скучно, а приедет сюда: "Ах, скучно! ах, пыль!" Подумаешь, что он из Гренады приехал" [9:247].
Проте для оповідачки почуття нудьги також знайоме, навіть більше, - нудоти. Її нудить від карколомних пошуків розваг Алли Михайлівни, від гендлювання власною гідністю, свідком чого вона стає, від бездумного існування, яке у середині ХХ століття філософ Хайдеггер назове хворобою, що підступно підточує серцевину сучасної людини, яка "спасається" втечею від мислення [8].
Самотність, що дає простір для мислення, не лякає такі натури, як оповідачка. Їй дарує відчуття спокою і втіхи море, з яким вона відчуває спорідненість. У одному з ялтинських листів, описуючи море, Леся Українка згадує рядки Генріха Гайне: "Ми були добрі одне до одного" [6:388]. У тексті оповідання "Над морем" чергується власне проза з поезією в прозі, і остання - царина моря. Марини Лесі Українки живі, рухливі, часом багатослівні, безмежна стихія повсякчас манить погляд і думки оповідачки. Велична свобода моря протистоїть оманливо поважному натовпу, за чвалом якого скривається суєта суєт і одноманітна метушня мисливців-серцеїдів.
Якраз тут пролягає основний вектор контроверсії між головними персонажами. Оповідачка прагне нових і нових побачень з морем, особливо цінує хвилини, коли вона може залишитись з ним наодинці. Все це дає підстави розглядати її стосунки з морем як РОМАН. Навпаки, Алла Михайлівна відверто заявляє: "...не люблю вашого "прекрасного" моря... Мені здається, що то більше так, для годиться розпадаються: ах, море! ах, море! А як сказати по щирості, - вода та й годі" [5:175]. Підкреслимо: у Лесі Українки - "для годиться", у Чехова - "так принято" (а стосується це загальноприйнятих фраз-комільфо, стилю поведінки на курорті, який диктує певну театральність, перенесення на якийсь час у інший світ, де природа всього лиш вигадлива декорація, а курортники - артисти у сценічних костюмах).
Однак в оповіданні "Над морем" авторка не уникає і зображення суші, відтворюючи ялтинські урбаністичні пейзажі. В поле зору письменниці попадає набережна з павільйоном, де смакують морозивом, готель "Росія" та сквер перед ним, міський сад, розкішні вілли на тлі гребенів гір, згадуються і околиці міста - Лівадія, Учан-Су тощо. Оповідачка усвідомлює, що в Ялті, окрім нудьгуючого панства з "вищого світу", є ще і місцеві мешканці, переважно трудящі, які дбають про відпочинок гостей, але часом зовсім не відчувають (і не безпідставно) до них симпатії, що переконливо демонструє епізод зіткнення з малярем на одній з ялтинських вулиць. Щодо Алли Михайлівни, то вона переконана, що взимку в Ялті нікого нема, а на зауваження співрозмовниці, що тут "цілий рік живуть люди", недбало додає: "...я про тих не думаю! Але ж зимою тут нема нікого de la sоsiete" [ :168].
Це товaриство ("la sоsiete") у максимальній щільності експресивно відтворене Лесею Українкою під час лотореї у міському саду. Затягнута потоком прохожих у самий кратер розваг, оповідачка спостерігає тут парад туалетів, прикрас і парфумів. Неприродне світло від газових ліхтарень, коктейль пахощів підсилювали враження штучності. Для означення юрби письменниця ретельно підбирає слова, і вінчає їхню низку такими, якими значно активніше оперують у наш час: люди - "немов наркотизовані", "воскові фігури". Це середовище абсолютно чуже оповідачці, вона рішуче і безжалісно виривається з нього, а разом з тим викреслює себе з такого товариства, а якщо точніше - з курортної публіки, з числа пихатих споживачів ялтинського клімату. Так, на численних і напрочуд подібних обличчях - нездоровий рум'янець і блиск очей. Мимоволі згадується вірш "Ялта" Якова Щоголева, який перший відзначив цю прикмету курортного міста кінця ХІХ ст.:
Я бачу неміч, блідий вид
І щоки, червінем покриті, -
Як є - захід, один захід
І з ним благання - "Жити, жити!" [10:197]
Хворобливий вигляд, звісно, не може не викликати співчуття. Оповідачка розуміє, що кожен з цього натовпу, мабуть, приїхав сюди з надією залишити "морю і горам свої болі". Але ж не тільки від різних недуг повинна рятуватися людина, якщо їй замало бути плямою на картині. Отож оповідачка, щоб не загубитись у цій множині плям, втікає ДО СЕБЕ. Поступово розріджується потік юрби, і нарешті вона сама, а навпроти - море.
Морські краєвиди, які хвилями напливають в тексті оповідання, різні за часом: ранкові, полуденні, надвечірні. Кінцевий пейзаж - динамічний. Кілька годин перебуває оповідачка на човні під вітрилами, спостерігає за заходом сонця і мальовничим смерканням, аж поки довкілля не набирає казкового вигляду під шатром мерехтливої ночі. І за цей час влягається її паморочлива тривога, викликана кульмінацією самовідторгнення від курортної публіки. Оповідачка дедалі більше абстрагується від вражень дня, вона розчиняється в урочому краєвиді, лінії і барви якого переконливо свідчать про душевну гармонію обсерватора.
Такі хвилини єднання з природою - поширений літературний прийом. Пейзаж немов віддзеркалює душевний стан героя. Доцільно співставити фінал оповідання Лесі Українки "Над морем" з таким же емоційним зрощенням героя з краєвидом у оповіданнях інших майстрів слова. Зрозуміло, що передусім заслуговують уваги твори, дія яких також відбувається у курортному місті. У цьому контексті багатий матеріал дає ялтинська частина оповідання "Дама с собачкой" Антона Чехова. Пригадаймо, що, довівши своє курортне залицяння до логічного кінця, Гуров разом з Анною Сергіївною вибираються з духоти готельного номеру на прогулянку в Ореанду. І там, спостерігаючи за ялтинськими краєвидами крізь світанковий туман, Гуров раптом відчуває справжній платонівський катарсис: "Сидя рядом с молодой женщиной, которая на рассвете казалась такой красивой, успокоенный и очарованный в виду этой сказочной обстановки - моря, облаков, широкого неба, Гуров думал о том, как, в сущности, если вдуматься, все прекрасно на этом свете..." [9:249]
Кілька моментів стану спокою і блаженства головного героя відображено в оповіданні Томаса Манна "Смерть в Венеції" (1911). Густав фон Ашенбах, яким оволоділа фанатична пристрасть до мандрівок, насолоджується тишею нічного моря та фантастичним архітектурним мереживом міста, наближаючись до нього на гондолі. На пляжі в Лідо, втішаючись пейзажем і душевним спокоєм, він приймає рішення залишитись тут надовше, а потім день за днем переконується, що вчинив правильно, а відтак винагороджений не лише естетичним задоволенням, але й інтелектуальним осягненням впливу природи на людину.
Якщо порівняти ці моменти з розв'язкою оповідання Лесі Українки, то неважко помітити: у Чехова і Томаса Манна катарсис викликаний не лише спогляданням клаптика землі над морем, куточка природи, який традиційно називають богоданним, але рівнозначно і присутністю людини (прямо чи опосередковано, свідомо чи завдяки неусвідомленому передчуттю), яка зробить переворот у досить убогому досі світі почуттів героїв. Для Гурова - це Анна Сергіївна, для Ашенбаха - Тадзіо. Якраз зустрічі з ними стимулюють загострене сприйняття довкілля, а у Томаса Манна самоцінність природи швидко трансформується у тло для об'єкта його пристрасті. Такою була і остання картина, якою впивався Ашенбах перед смертю: "Віддалений від суші водою, ...він [Тадзіо - С.К.] - істота відособлена, ні з чим і ніким не зв`язана - блукав побіч моря, перед лицем безмежного, і волосся його розвівалося на вітрі" [2:503].
У Лесі Українки оповідачка картину без плями спостерігає одна. Обсервація, що викликає почуття, які трансформуються в думку і навпаки, вимагає відособлення. "Думка - це завжди трохи самотність" [8:152] - писав Хайдеггер. В хвилину душевної гармонії обсерватор здебільшого міркує про вічність, усвідомлюючи своє життя її крихтою; у Чехова Гурову приходить на думку таке: "Так шумело внизу, когда еще тут не было Ялты, ни Ореанды, теперь шумит и будет шуметь так же равнодушно и глухо, когда нас не будет" [9:249]. Густав Ашенбах, з властивою йому системністю науковця, відповідає собі на питання, чому його так вабить море. Воно, по-перше, могутня проста стихія, біля якої можна врятуватись від наступальних багатоскладних явищ життя, по-друге, цей потяг диктує загадкова сила нероздільного, безмірного, вічного, що називається НІЩО.
Якщо героїня Лесі Українки прагне вирватись з юрби до моря, то вона дійсно втікає від того, що її лякає і пригнічує, тобто намагається врятувати себе, самоіндентифікуватись. А реалізоване прагнення бути самим собою дає людині відчуття затишку рідного дому. Однак Леся Українка не смакує тим, що Т. Манн називає НІЩО. Оповідачка не лише проривається ДО СЕБЕ, але і далі - КРІЗЬ СЕБЕ. На цей раз - до Божого світу, який оточує її. З моря перед нею відкривається панорама Великої Ялти: "Берега було не видко в темряві, тільки далеко-далеко горіла громадка вогнів, мов стожар" [5:190]. Контури Ялти вже не вгадуються, але до неї звернений люблячий погляд авторки. Все тут наповнене рухом, любов'ю, відкрито спрямоване назустріч одне одному: зорі падають в море, небо промовляє до моря "огнисті слова", а море співає урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему.
Хід наших міркувань дозволяє стверджувати, що "огнисті слова", "велична поема" - не ординарні образи, а ключові лексеми-знаки, у яких закодований інтимний зв'язок між авторкою і містом, що просвічується з глибин тексту. Ці "огнисті слова" ненаписані і, може, навіть не сказані подумки, бо - "кожна любов до міста потаємна", але вона так чи інакше видає себе.
Визначний мислитель ХХ століття Мартін Хайдеггер звернув увагу сучасників на те, що нині під загрозою опинилося УКОРІНЕННЯ людини. І йдеться не лише про масові міграційні процеси. Можна жити на землі предків, але не бути укоріненій на ній. Образ Іфігенії, до якого зверталися численні митці у попередніх століттях, втратив свою актуальність.
Леся Українка ніколи не втрачала відчуття своїх духовних українських коренів, але, окрім цього, необхідно відчувати ґрунт під ногами, навіть якщо він лякає чужиною. І письменниця - крізь товщі цієї чужини, мов квітка саксіфрага крізь скали, пробивалася своїм хистом, щоб врешті-решт зацвісти і вплести свою барву в строкату мальовничість вічності. В далекому Єгипті і в Італії, в Грузії і в Криму вона продовжує творчу працю. "Ми рослини, - сказав колись німець Йоган Пітер Гебел про поетів, - які - чи хочемо ми це усвідомити чи ні - повинні коренитися в землі, щоб, піднявшись, цвісти в ефірі і приносити плоди".
Отже, Ялта для Лесі Українки - це аж ніяк не санаторійна зона, це край, де укоренився її талант, місто, адресовані якому "огнисті слова" можна і слід почути.

ЛІТЕРАТУРА
1. Камю Альбер. Вибрані твори. - К., 1991.
2. Манн Томас. Собрание сочинений. Том седьмой. - М., 1960.
3. Третяченко Т.Г. Художня проза Лесі Українки. Творча історія. - К., 1983.
4. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 1. - К., 1975.
5. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - Т.7. - К., 1976.
6. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - Т. 10. - К., 1978.
7. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - Т. 12. - К., 1979.
8. Хайдеггер Мартин. Разговор на проселочной дороге. - М., 1991.
9. Чехов А.П. Сочинения в двух томах. Повести и рассказы. Пьесы. - М., 1982.
10. Щоголів Яків. Поезії. - К., 1958.
11. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. - М., 1991.