УДК 821.161.2'06

Вісич О.А.
Кримський державний гуманітарний інститут (м.Ялта)
соціально-гуманітарний факультет
"ЧЕРВОНЕ" І "СИНЄ": ДРАМА ПРІОРИТЕТІВ
ПОСТРЕВОЛЮЦІЙНОГО РЕНЕСАНСУ
(за повістю М.Хвильового "Сентиментальна історія")

Роль кольорів у образотворчому мистецтві важко переоцінити. Як вказував Григорій Сковорода, "...рисунок, или пропорціа и расположение красок - то сила" [6,129]. Однак використання кольорів є не тільки засобом живопису, але й художньої літератури, де вони забарвлюють предмети, створюють колорит, водночас викликаючи певні психологічні асоціації.
Українській ренесанс постреволюційної доби зумовив інтенсивний пошук нових тем, ідей, форм. Серед розмаїття художніх прийомів новим суґестивним значенням наповнились барви, адже "кольори самі по собі символічні, як стверджував Шеллінг, - природний інстинкт звів їх до символів надії, млості, любові і т.д." [9:248]. Поступово в кольоровій гамі виокремлюються дві барви - синя і червона, протиставлення яких спричинене особливістю епохи. На ту пору червоний колір, традиційно популярний і багатогранний у мистецтві, асоціювався з комуністичною ідеєю. Й.-В. Гете одним з перших зауважив, що червоне забарвлення навіює "благоговійний страх", натомість синій колір - "чарівне ніщо", однак саме він здатний психічно заглибити реципієнта в роздуми про таїну безкінечності, привабити сподіванням гармонії, спокою. Недарма М.Вороний на початку ХХ ст. закликав українських письменників писати твори, "де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба..." [2:14], спрямовуючи орієнтацію на філософсько-естетичні цінності європейської літератури, які сповна відображала, наприклад, "Синя птиця" М.Метерлінка.
У 10-20-і рр. синій (голубий, блакитний) колір переповнив українську літературу, символізуючи мрію про втілення загальнолюдського і національного ідеалу, невиразне, туманне майбутнє. Проте і червоний колір по-своєму відображав мету, але приземлену, соціально окреслену. Аналогічна інтерпретація кольорів зустрічається в іконопису, де "червоний і синій […] складають антиномічну єдність" [5,182], але в радянській Україні "вірою, протилежною вірою християнській", претендував бути соціалізм [1:124]. Невипадково червона і лазурова смуги поєднані в прапорі УРСР. Отже, семантика кольорів пристосувалась до духу часу. І цей дух часу заявив про себе яскравою синьо-червоною палітрою символіки в нових творах української літератури.
Синьо-червона "двофарбність" виявляється у багатьох мистецьких творах того періоду, проте незабаром митці змушені були констатувати, що "блакитні й червоні мрії" втрачено. Натомість ряд авторів свідомо вдаються до "підфарбовування" своїх творів червоними тонами. "Синя мрія" з її національними алюзіями впевнено витісняєтья "фальшиво-червоною". Безперечно, остання - похідна від першої, її модифікація, але з часом вона все більше нав'язувалась системою і приковувалась до потреб панівної ідеології. Спільні витоки обох понять дозволяли їм деякий час співіснувати у свідомості суспільства. Однак вимоги соціалістичної держави змушували визначати пріоритети.
Опозиційність кольорів виявлялась на рівні псевдонімів (Василь Блакитний - Іван Багряний), назв творів ("Блакитний роман" Г.Михайличенка - "Червоний роман" А.Головка), масового утвердження парадигми "червоного" в образній структурі та знеціненні блакитного аж до трагедійного самопародіювання. Врешті "синє" та "червоне" трансформується в символічне відображення конфлікту між мрією та дійсністю України, її сьогоденням та нездійсненним завтра. Як підкреслює Юрій Шерех, в авторській феєричній кольористиці відступає "традиційна Україна зелених гаїв", зникає "Україна голубої далі", а найбільшу "екстазу" викликає червона барва" [10:129].
Боротьбу кольорів-символів можна спостерігати і в межах творчості однієї особистості. Домінанта тієї чи іншої барви в палітрі письменника переконливо свідчить про його ідейні орієнтири та в значній мірі про внутрішню незалежність стосовно керівної ролі партії в літературі, що з початку 30-х років набула рис тотального диктату та контролю. Показовою є еволюція від переваги "синього" до "червоного" у М.Рильського, автора збірки "Синя далечінь", який в 1931 році напише: "Червоні заграви спалили // Старого світу небосхил. [4,48]. Перемога "червоної" ідеології над наївними "синіми мріями" приводила до немнучої "корозії талантів". Чи не найпереконливіше репрезентує драму пріоритетів постреволюційного ренесансу творчість Миколи Хвильового. Письменник увійшов в історію української літератури справжнім лицарем синіх та блакитних барв. Його симпатії виявляються в назвах збірок і творів ("Сині етюди", "Синій листопад", "Блакитний мед", "Ярмарок в країні голубих диліжансів"), в доборі лексем, образній системі ("легко-синя даль", "тихий голубий сон") та асоціативності характерних словосполучень типу "заозерні края", "загірна комуна". Останній вислів, особливо ефективно використаний в новелі "Я(Романтика)", поєднує червоні і блакитні асоціації. Письменник не цурався червоного кольору, що для нього був "символом прогресу і боротьби". Однак він рішуче не приймав "червоної халтури" та "червоної юшки" в красному письменстві. З властивою йому емоційністю, Хвильовий нерідко накидається на тих, хто "зробив кастовий фетиш із червоного кольору" [3:116], висміює "апологетів примітивно-червоного писаризму" в своїх памфлетах.
Переконливою ілюстрацією драматичної контроверсії "синього" і "червоного" в творчості Миколи Хвильового можна вважати повість "Сентиментальна історія". Атмосфера синього кольору характерна для експозиції сюжету. Головна героїня, Б'янка, намагається знайти свою мрію, "синю далечінь". М'ятежний дух спочатку кидає дівчину в чуже місто, подалі від "зачарованого круга дичавини", "темної батьківщини". Але героїню продовжує оточувати "сіра буденщина". З часом вона усвідомлює, що без любові не відкриються сховані куточки душі, в яких "мусили віддзеркалитись химерні озера загадкової далі" [8:197]. Але складні стосунки з відомим художником Чаргарем тільки ускладнюють пошуки мрії. Від любові Б'янка кидається до "імітації громадської діяльності". Наступний етап - релігія, але в ній Б'янка теж розчаровується. Героїня знищує ікону, і в закривавленій спідниці іде "вбивати" свою цноту. Синій колір останій раз з'являється як привід: "Наді мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але я його не бачила" [8:230]. Розв'язкою повісті стає дефлорація, рівноцінна самоґввалтуванню, що сприймається пророчою візією прийдешнього української інтеліґенції в умовах тоталітаризму.
Отже, символічна кровава пляма на простині засвідчує остаточну перемогу червоного над синім, що, на відміну від численних своїх сучасників, М.Хвильовий сприймає не як благо, а як поразку поривів до свободи перед жорстокою реальністю доби. Не можна стверджувати, що він був єдиним, хто усвідомлював трагічність подібного вибору. "Сентиментальна історія" була написана 1929 р., але ще в 1918 році П.Тичина написав такі рядки: "Одчиняйте двері - // Наречена йде! // Одчиняйте двері - // Голуба блакить!" Вірш закінчується словами: "Одчинились двері - // Всі шляхи в крові!" [7:56]. Однак тут наявне страшне пророцтво на рівні інтуїції. М.Хвильовий писав в часи, коли катастрофа була неминуча, і на слово вже одягали кайдани. Тому повість "Сентиментальна історія" є сповіддю безнадії, яка констатувала трагедію втрати "синьої далечини" пред навалом червоного терору.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Бердяєв Н. Духи русской революции. Из глубин. - М.: 1991.
2. В кн.: Історія української літератури у 8 т. Т. 5. - К.: 1968.
3. Колісниченко А. Катастрофа кентавра // Київ. - 1997. - №7-8. - С.115-130.
4. Рильський М. Золоті меди. - К.: "Дніпро", 1974.- С. 192.
5. Руднева Е.Г. Иконописная традиция в эмигрантском творчестве И.С.Шмелева. - М.: 2001. - С. 72.
6. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 542.
7. Тичина П. Вибрані твори у 2 т. Т.1. - К.: "Дніпро", 1971. - С. 393.
8. Хвильовий М. Твори: У 5-ох т.: Т.ІІ. - Нью.: Дніпро, 1990. - С. 686.
9. Шеллинг. Философия искусства. - М., 1966.
10. Шерех Ю. Друга Черга: Сучасність, 1978. - С. 392.