ПРОЗА

Юлія Кияниця

ЯК ПIЙМАТИ СИНЮ ПТАХУ

Новела

Федору Івановичу повезло. Він відчував себе прямо таки у найвишуканішому колі: а то хіба ні? Він - вісімдесятилітній колгоспний дід опинився в гурті сивих інтелігентів - композиторів і оперної співачки. То були члени журі конкурсу "Скрипач року", що відбувся цими днями в Києві. І треба ж було такому статися, що єдиний квиток, що залишився у київських залізничних касах на сьогоднішній потяг "Київ - Сімферополь", був тільки в купейний вагон. Взагалі Федір Іванович купе не любив: сидиш наче в клітці. Та їхати треба, то й згодився. А тут така тобі компанія! "Ото в селі розкажу", - думав старий комбайнер і посміхався в сиві вуса.
Потяг набирав швидкість, і разом з ним розмова в купе набирала тої щемкої відвертості, що, мабуть, тільки й можлива в потязі між пасажирами. Промайнули, як станції, імена Моцарта, Гайдна, Бетховена, Шуберта, Глієра…
Федір Іванович із музичної класики знав полонез Огінського. Онука так гарно грала на піаніно, і діду здавалось, що ніхто, крім Світлани, так гарно взагалі не може. Дивувався, що вчителька в музичній школі лаяла онуку за якісь крещендо і димінуендо. А музику він любив. Музику вітру, музику весни, музику двигуна, солов'їні і півнячі співи. То була музика його життя. Як же можна не любити життя?
Владислав Борисович, - так звали одного із сусідів по купе, - вистукуючи по столику якісь завзяті ритми, сказав: "Справжня революція в музиці скоїлась в 1954 році піснею Біла Хейлі "Rock orounda clock", бо то значило народження рок-н-ролу, а разом з ним рокової музики. А потім Елвіс Преслі "The Beatles, "Rolling stones". Рок став таким плідним на різні стилі: "важкий рок", "арт-рок", "фолк-рок", "металiчний рок". "Deen Purple", "Led Zeppelin", "Denesis" - заполонили не тільки сцени, але й душі.
Артемій Андрійович, його сусід, розгладив бороду: "Так, Ви маєте рацію, колего. Рок виник на з'єднанні ритм енд блюза і кантрі-мюзика на рубежі 50-60-х років, трансформувався в рок з його нескінченними відгалуженнями: панк-рок, брейк, реп, хеві-метал, хард-рок, що і призвело в кінцевому результаті до контркультури. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет якось сказав:" Зміна життєвого світобачення є вирішальною в історії і постає в формі поколінь, у вічному конфлікті батьків і дітей".
"Так, але трагедія не тільки в тім, що молоде покоління заслуховується не романсами і ноктюрнами. Трагедія в тім, що децибели заглушують в серцях молоді почуття поваги, відповідальності, співчуття, любові. Вони зняли поріг чуттєвості взагалі", - сумно додала оперна співачка Маргарита Львівна.
Враз всі замовкли, згадуючи кожен своє. На очах Маргарити Львівни блиснули сльози: "Все, що могла, віддала дітям своїм… А вони? Одягала в найкраще, кожного разу, приїжджаючи з гастролей, привозила велику валізу. Вони завжди чекали. А я так раділа, коли вони діставали з валізи речі і зачаровано питали: "Це мені?"
- "Тобі, доню, тобі, синочку!"
А ось тепер маю самотню старість в пустій квартирі…"
Артемій Андрійович поворушив занімілі пальці: "Квартира в старості - це добре. Я ось поміняв свою двокімнатну і однокімнатну на велику після євроремонту, то тепер взагалі хоч на вулицю йди - нема місця старому: заважаю і онукам, і невістці".
Владислав Борисович якось дивно здригнувся, неначе в найболючіше місце торкнули: "Е… не знаєте, що то справжня біда. В мене син наркоман…", - та й змовк, міцно стиснувши скроні долонями.
Сусіди по черзі оповідали свою біду, а потім згадували свою кар'єру та успіхи. Федір Іванович мовчав і якось нечутно поринув у спогади, далекі-далекі.
Одружився він рано, в 20 років. Коли мобілізували на фронт в сорок першому, мав уже біляву донечку Настуню. Пам'ятав, як тримала дружина тримісячну доню в одній руці, а другою довго махала вслід йому, Федору, щоразу витираючи сльози кулаком.
Війну згадувати Федір Іванович не любив, ще й досі боліло. Згадав, як повернувся. Згадав, як осторонь сиділа дружина в хаті на ослоні, як раптово закричала: "Нема, Федоре, нашої доні, нема, і дітей більше в мене не буде, йди, Федоре… Он дівчат скільки зараз - хлопців нема. Йди, для чого я тобі?"
Довго в той вечір гомоніли вони, обійнявшись на порозі. Розповіла йому Маруся, як захворіла і померла Настуня, як німці молодиць в листопаді заставили льон в річці мочити по пояс в крижаній воді. Як багато застудилось жінок і померло, а вона, он, перехворівши тяжко, вижила, та тільки дітей вже не матиме. Федір гладив жінку по голові, пестив, пригортав до грудей: "Ото дурненька, та я тільки заради тебе і вижив, тільки повернувся, щоб побачити тебе…" Хотів додати: "… і донечку", та схаменувся.
Зовсім скоро з дитбудинку у Кіровограді привезли вони собі донечку Ганнусю. В Знам'янці розбомбило ще в сорок першому потяг з евакуйованими. Сиріт зосталось чимало. Дівчинка була така віком, як мала бути Настуня - 5 років.
Згадував, як тоді ожила дружина. Як заметушилась по господі. Де що й брала в той голодний сорок сьомий. То яєчко яке - Ганнусі, то грудочку цукру - Ганнусі. Перешила всі сукні свої - Ганнусі. А Ганнуся наче з води росла. Прийде Федір з колгоспу втомлений, бачить - й жінка аж чорна від роботи і недоїдання, тільки очі блищать завзято, а Ганнуся, як ясочка: "Татуню, татуню, а ми не вечеряли, тебе чекали. Добру вечерю зготували". Федір візьме малу на руки і вже б знову працював, а як же - є задля кого…
І раптом - як грім серед ясного дня. Якось в неділю прийшли до їхнього двору двоє: літня жінка й військовий. Тикали якісь документи-папірці, плакали, благали. Із того всього зрозуміли Федір з дружиною, що це справжній батько Ганнусі і її бабуся. Тоді, в сорок першому, він був на фронті. Дружина в тому потязі з евакуйованими загинула, мала донечка без документів залишилась в дитбудинку, і ось таки через вісім років батько все-таки знайшов дитину. То було страшне і сумне прощання. Ганнуся обхопила "своїх" батьків за ноги і ніяк не хотіла йти до "чужого дядька": "Татуню, ріднесенький, не віддавай мене!", - різало душу, картало серце, відбирало голос. А ще серце боліло, коли дивився на військового: його очі, наче болісні рани, руки, що тягнулися до рідної кровиночки, щоразу повертаючись ні з чим: "Доню, це я, твій батько". Не міг Федір відмовити тому чоловікові у щасті. Не зміг.
Знов потягнулись сумні вечори. Наче роботи стало ще більше: "Ну що, Марусю, поїдемо знов до Кіровограду?" - якось почав Федір. Дружина заголосила після тяжкої хвилі довгої мовчанки: "Не можу я більше дітей з серця відривати, не можу, не судилося нам дітей мати…" Федір мовчки вийшов з хати, прихопивши ковдру.
Дорога додому завжди коротка, а своя ноша неважка. Тримав Федір мале, золотушне дівча, міцно пригорнувши до грудей, поправляючи щоразу ковдру.
Осінь стояла в той 1954 рік мокра, вітряна. Хоч би не застудити малу. В дитбудинку повідали, що дитя хворобливе, віддали його з багатодітної сім'ї, де померла мати, а семеро дітей батько-інвалід прогодувати був не в силі.
Підходив до свого будинку трохи боязко. Як то Маруся зустріне їх? Двері зрадливо заскрипіли. Маруся підняла голову від печі.
- Ось… доню привіз… Слаба. Голівка золотушна… Може до лікаря в район повеземо?..
- Ще чого? Ти що, чоловіче, з глузду з'їхав? То яка ж то мати сама з золотухою не впорається?
Маруся кинулась в повітку, принесла череди, готувала малій купання, збігала до сусідки по козяче молоко, десь знайшла меду і вже поралась біля дівчинки, наче й не було того пережитого болю, наче ото завжди була в них їхня дочка. а це бо десь нахопилася вража золотуха. Так і зажили: турботи, турботи - сім'я!
Давно вже не бився, та й не сварився Федір ніколи, все більше мовчав, а жінка, та потім і дочка, слухалися, і навіть боялися батькового мовчазного докору. Він був завжди стриманим, лагідним, а разом з тим і суворим. Тільки одне вирізняло поміж інших: в першу чергу сім'я, дочка, жінка, все інше - потім.
Росла Оленка. Довго вчив її батько з'їдати все, що в тарілці, все, що клала мати. Бо тільки за стіл сідати, так мала брала свою посудину і все , що в ній було, розкладала на сім купок. Рахувати ще не вміла, але купок щоразу було сім. Маруся тільки заплаче: "Їж, дитино, я ще тобі досиплю".
Тільки здогадувались Федір з Марусею, що то вже пережила їх донечка, хоча мала три рочки. Мало радості дісталось на ті три роки! То ж старались, як могли, надолужити ті прогалини дитячої радості. А Оленка росла щира, відверта, кожному серце відкриє. Купили їй якось ляльку, гарну таку, в селі такої не було ні в кого. Зараз же подруг з'явилось - гурт! Ввечері приходить додому, плаче: "Вмерла моя лялечка, немає." "Як немає, як то вмерла?" - питає батько. "Сусідська Галинка сказала, що вмерла, і треба її поховати, а то смердіти почне. То ми й поховали під вербою. Галинка дозволила мені кожного дня на могилку квіти носити…" - і залилась слізьми. Взяв Федір свою згорьовану доню за руку та до верби, а там тільки ямка пуста. А тоді до сусідки. Що там говорив батько Галинчиній матері, Оленка не чула, та тільки виніс батько ляльку, "живу і здорову", а з Галинкою дружити заборонив.
А потім знову прийшла біда. Померла Маруся…
Згадував Федір, як приходили жінки самі свататись після. А що? - Федір був чоловік не питущий, хазяїн. Чоловіків на селі завжди було обмаль, а після війни - годі й казати.
За Федора не то що б вдовиця, дівка б пішла. Одне тільки заважало - донька його усім очі муляла. Любив він її - сліпий побачив би.
Ото ж злі язики втерпіти від порад ніяк не могли: "Відвези ти Федоре, ту дівчину, де взяв. Та тобі кожна ще п'ять народить, а на чужу дитину хто піде? Та й хто знає, що з неї виросте?"
Дивно, але про те Федір не думав. Навіть про старість тоді не думалось. Просто не міг жити тільки для себе. А ще страждав від чужого болю більше, ніж від свого. А ще мав якусь прадідівську втіху від того, що дбав, захищав, годував - він, а не його.
Відповідав коротко : "Дитину мою не чіпай, нікому її не сватаю. Сам виховаю."
Та жінка Федору знайшлась. Стала вона йому доброю дружиною і гарною матір'ю Оленці. Пам'ятає тільки одну сварку, як суворо сварив жінку, що не вгледіла: дівчина дуже порізалась серпом.
А взагалі він батьком був суворим. Допомагати батькам Олена почала рано. Накосити щодня два мішки трави чи буряків привезти велосипедом, поратись по господарству - це було звично. А як же? Батьки ще вдосвіта встають до господарства - потім на роботу, приходять втомлені. Хто ж допоможе?
Не знав Федір Іванович педагогічних наук, не відав про науку психологію, але слухалась донька завжди. Ввечері підійде до своєї школярочки, на голову руку кладе: "Ну що, моя розумнице, скільки п'ятірок сьогодні?"
Чи карав? Карав. Якось Оленка, вже чотирнадцятилітня, скривдила матір: "Мамо, недобрий борщ, їсти не буду". Батько сказав, як відрубав. "Бачу, доню, ти вже доросла зовсім, якщо матір критикувати вмієш. Тільки затям: дорослість - це в першу чергу відповідальність. Від нині обід варитимеш ти". Сперечань не було. Оленка встигала до школи зварити обід завжди! Ніколи більше материн сніданок не був "не такий". А Федір з дружиною ніколи не лаяли за пересолений суп, чи недоварений буряк в борщі: Оленка це відчувала сама і щоразу сором'язливо хнюпилась, згадуючи, як колись дорікала матері, і була така вдячна батьку, коли той казав: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить! Спасибі, доню, за обід. Бачу, ти й справді вже доросла".
Образ Федір ніколи не пам'ятає, така виросла і Оленка. А ще ніколи батько не забував прохати. Взагалі, в його сім'ї був такий неписаний закон: якщо хтось про щось просить, то це честь виконати прохання. Проханнями не зловживав ніхто.
І коли батько сказав: "Мрію, доню, щоб ти була вчителькою. Вчителькою математики," - Оленка навіть не подумала сперечатись, хоча сама мріяла стати артисткою чи цирковою гімнасткою.
Дивно, але й цього разу Федір Іванович не помилився. Олена Федорівна стала відмінною вчителькою, суворим і справедливим, як батько, завучем…
Потяг зупинився на якійсь станції. Маргарита Львівна, вже з підфарбованими губами, запитала: "А чого це ви мовчите, мабуть і вас діточки допекли? В місті хоч Будинки піонерів, Станції юних техніків, а в селі? П'янь і бруд. Де ж там виросте що гарне? Та що ж поробиш. Така доля нас, старих. Може, моя дочка і не винна - зять негідник! Скільки їй торочила: "Розлучись з ним - не пара він тобі!"
Артемій Андрійович аж всміхнувся такому повороту розмови: "Так-так! Скільки я говорив сину, вказував йому: "Ти ж поглянь яка твоя жінка нечупара, а що вже невихована! Інтелігентності ні на копійку, де тільки виросла?!"
Владислав Борисович гордовито підняв долоню догори. неначе зупиняв розмову: "Тут-бо я настояв- таки, і мій син мене послухав.Скільки приводив їх - дівок тих, а всі шльондри якісь. Одна навіть завагітніла, щоб окрутити сина мого. Та я твердо сказав: "Нічого її жаліти, треба було самій головою думати." - "Так, так, безсоромна молодь тепер," - дружно закивали "інтелігенти".
Федір Іванович сумно посміхнувся. Не любив він людям болю додавати, змовчав.
Поринув знову у своє. Згадав, який то у нього зять працьовитий: збудував великий будинок, і всі на диво дружно вже десять літ живуть в одному будинку: вони з дружиною, сваха, зять з дочкою і двійко дітей. Головувати Федір Іванович облишив, а як же? Дітей треба теж за людей вважати. А тільки як прийде Оленочка вряди-годи з сумом чи болем, чи скаргою на чоловіка, ніколи Федір Іванович масло у вогонь не долив, а зараз же скаже: "Чоловік у тебе Олена - золото, ти поглянь, як дітей любить, як сім'ю шанує, а що вже колись що й не те, гріх тобі добро забувати". Піде Оленочка від нього якось й ображена - не пожалів батько. А ввечері перебалакали з чоловіком. Вранці дивись, підійшла: "Спасибі, тату, який ви в мене мудрий". А зять і собі: "Тату, ви в мене найкращий тесть. А свекруха, помітившии, як тесть зятя завжди захищає, на невістку сину не нахвалиться: "Ти, Йване, мені Оленочку шануй. Поглянь, яка красуня, яка господиня, а що вже старих шанує, діточок любить…Сусідка казала, як її на роботі поважають."
Федір тільки всміхнувся свашиним хитрощам: "Ото ж про сусідку сама вже придумала…"
В купе ще гомоніли… Федір Іванович мовчав. Він просто знав, щоб бути щасливим, треба ніколи не думати про власне щастя, а лише про щастя своїх близьких. Й тоді щастя обов'язково вистачить всім!