ПРОЗА

Катерина Нічик

Возлюби ближнього свого…
Заповідь Божа

РАВЛИКИ

Ми всі, наче равлики, ховаємося у свої хатинки. Там зручно, затишно, звично…
- Можна до вас? Впустіть.
- Нащо?
- Погано мені!
- Пити менше треба. Позориш дочку. Йди геть!
- Людоньки, пустіть. Можна до вас?..
Це питання знову висне в повітрі.
- Я ж не завжди прошу. Вислухайте, допоможіть, пустіть…
- Йди геть, п'яниця!
- Що ви знаєте про моє життя? Чому ви такі?..
-…Возлюби ближнього свого, як самого себе. Во ім'я Отця і Сина, і Святаго Духа. Амінь, - батюшка закінчив читання й окропив усіх свяченою водою.
- Сестро Маріє, як ся маєте? Як почуваєте?
- Та нічого, Ганнусю. Як Ваші діточки? ЩосьВи маєте поганий вигляд. Сядьте, посидіть.
- Знову ноги болять.
- На все Божа воля.
- Давайте похристосаємося.
Кінець служби. Вийшли з храму.
- Людоньки, допоможіть!
- Чого тобі? Поговорити? Пішла геть! Ходять тут, коло церкви, різні…
Жінка опустила голову і похапцем пішла, а перед очима була зима.
- Доню, забирай картоплю. Чого стоїш?
- Руки змерзли.
- Нічого, терпи, розгрібай сніг… З картоплею будемо. Від батька жодної звістки. Як ти народилась у сорок четвертому, так і зник. Покидьок!

А потім - осінь, але мами вже немає. Лише десять років була поряд. Змерзлі руки кидають змерзлі грудки на останню її домівку.
- Прощавай, рідненька. Як я без тебе?..
Роки не йшли, а летіли. Ось і сімнадцять. Перше кохання. Перше побачення:
- Коханий, любий, не можу без тебе. Один ти в цілому світі…
Весільної сукні не було. У сільраді відрізали:
- Молода ще. Нема вісімнадцяти. Потім прийдете.
Обійшлися без весілля. Посиділи з друзями
на вечірці.
Дружина… Чоловік… Ці слова здавалися магічними. Тепер разом, тепер ніяке лихо не зачепить.
- Світлано, щось у нас з грошима не дуже. Піду в Донбас на заробітки.
Як пішов, так і досі нема. Ні листа. ні звісточки…