З Олексієм Федоровичем Нирком я вперше зустрівся в домівці скульптора і мистецтвознавця Івана Макаровича Гончара влітку 1971 року. Нирко розповідав господареві про свою педагогічну діяльність вчителя з класу гри на бандурі в Ялтинському педагогічному училищі. Пригадується, нарікав він, що більшість його навіть найздібніших учениць після закінчення училища, одружившись, покидають бандуру.
Народився Олексій Нирко в с. Мар'янське Апостолівського району на Дніпропетровщині. Закінчив Львівський культоосвітній технікум. Навчався у Львівській державній консерваторії. Закінчити її не зміг, бо 1950 року був засуджений на 10 років ув'язнення та 5 років заслання за "антирадянську діяльність". Звільнений і реабілітований у 1956 році. Кобзарську діяльність почав у 1956 - 1957 роках у селі Нова Січ коло м. Нікополя.
Переїхавши до Ялти і працюючи викладачем класу бандури Ялтинського педагогічного училища, створив три капели бандуристів, з якими виступав у Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Росії. Створив музей кобзарства Криму та Кубані, кобзарську бібліотеку. Був головою Ялтинської "Просвіти", головою кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму. Досліджував і досліджує історію кобзарства Криму та Кубані.
Товариські стосунки у нас почалися в 1970-х роках на основі спільного захоплення творчістю видатного бандурного майстра Олександра Самійловича Корнієвського. На цю тему ми листувалися, він відвідував мене в Бучі. В ті часи Нирко почав створювати в Ялті музей кобзарства і висловлював велике бажання мати в його експозиції бандуру роботи Корнієвського. Під час чергових відвідин моєї домівки в Бучі (приїжджаючи до Києва, він, бувало, залишався ночувати у мене) на знак своєї приязні до нього я подарував йому одну з бандур Корнієвського (у мене їх було дві). Пригощаючи на другий день у Києві мене обідом, він сказав, що платить за обід із тих грошей, що взяв із метою будь-що купити в мене ту бандуру. Тепер та бандура займає почесне місце в музеї.
Показана мною Ниркові фотографія першої кубанської капели бандуристів (1913 р.), запалила його бажанням дослідити історію кубанського кобзарства, знищеного московсько-більшовицькою владою. Цій титанічній праці він присвятив багато років свого життя. Здійснив численні поїздки по Кубані, відбув безліч зустрічей, зібрав багато цінних матеріалів. Оцінюючи його працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Григорович Федоренко сказав, що всі разом взяті сучасники історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт із кобзарської тематики, який звершив Нирко.
Висловлював він свій жаль із приводу того, що бандура Олексія Петровича Обабка, виготовлена київським музичним майстром Паплинським, експонується не в його музеї. Сталося так, що через дочку покійного Обабка ту бандуру я розшукав у м. Судаку в Криму і привіз до Києва, де показав її кобзарю Юрію Ткаченкові. Той порадив віддати її до Київського музею народних музичних інструментів в Лаврі, і на моє прохання взяв її туди передати. Пізніше побачив її в експозиції того музею. Директор музею Черкаський категорично заперечив її причетність до моєї особи, кажучи, що принесли її до музею якісь хлопці.
Востаннє гостював Олексій Федорович у мене в Ірпені в листопаді 2002 року. Дякував за публікацію в моїй книзі "Кубанська Україна" розділу "Неповний список репресованих кобзарів і бандуристів Кубані", який він підготував. Сказав: "Коли б не ця нагода, лежали б ці матеріали у моєму архіві без користі".
Помогай йому, Боже, в його благій діяльності на славу Україні!