ШЛЯХ ДО КАПЕЛИ

Нещодавно Народна капела бандуристок ім. Степана Руданського, що є гордістю Ялтинського педагогічного коледжу, відзначила ювілей - тридцять років. І всі ці 30 років її керманич - Олексій Федорович Нирко. Капела - його дитя, вимріяне, виплекане найтоншими фібрами душі, вистраждане. Хоч не завжди вдячне, зі складним характером, але - найрідніше. Не буде перебільшенням сказати: капела - його життя.
Понад чверть століття про капелу час від часу можна почитати в кримських газетах, не раз вістки про неї попадали в поле зору всеукраїнської преси, а також закордонної, і таким чином складається її літопис. А пройшла вона вельми цікаву дорогу, сягаючи верховин мистецького визнання. Праця Олексія Федоровича не залишилась неоціненою. Нині він - заслужений працівник культуру України, але почивати на лаврах не збирається. Його сухорлява постать завжди в русі - молоді можуть позаздрити його моторності. Про невгамовну вдачу О. Ф. Нирка свідчать хоч такі факти - він організував ялтинську "Просвіту" і зараз залишається її неформальним лідером, створив музей бандури, очолив громадську раду музею Аесі Українки, запровадив кобзарський фестиваль, який вже набув міжнародного значення. І цей список можна продовжувати.
А вечорами Олексій Федорович дорожить кожною хвилиною, щоб прислужитися кобзарському мистецтву своїми дослідженнями. Він, по-моєму, наділений даром справжнього слідопита. Диву даєшся: як можна, мешкаючи в Ялті, зібрати унікальні відомості про славних бандуристів минувшини з різних країв, про майстрів бандурної справи, долю їхніх витворів?
І подумалось: а хто напише про нього, цю непересічну особистість, завдяки цілеспрямованості і закоханості якого його улюблений інструмент став таким поширеним в Криму? Саме про нього - не про маршрути капели, її відзнаки і репертуар, а про те, чим живиться вона протягом тридцяти років, - його душу.

РІД

Він говорить про себе з гордістю: я - козацького роду. Пощастило йому народитись на землі, що колись була притулком останніх запорожців. Дитинство пройшло у селищі з красномовною назвою - Нова Січ. Предки з села Мар'янського засіяли тут волелюбний дух, навіть кріпацьке лихо обійшло селище стороною. Козацькі перекази передавались з уст в уста, від покоління до покоління, і вистачило їх ще й на долю вразливого малого Олекси. "Сидимо, бувало, на печі, комин гуде, а мудра дядина розповідає..." - досі згадує він незабутні миті свого дитинства. Про поховання козаків, що вмирали без сповіді, і тому вночі піднімались з могил, про відвідини села Катериною Другою...
І падали, падали запашні зерна в його дитячу свідомість.
Але чи не найліпшим учителем була його сувора доба. Дід Олекси, людина чесна, хоч затята, замолоду відділився від родини, що на ту пору було рідкістю. Пішов з кульгавою конячиною на потіху всього села. Але все життя трудився, як проклятий, цієї самовідданості навчив своїх п ятьох синів, І досяг заслуженого добробуту. Проте чорного тридцять третього року вигнали його з власної хати, і помер він - голодною смертю! А поселили в дідову оселю так званого активіста, який прислужився новій владі, може, передусім тим, що ходив по цвинтару і збивав хрести на козацьких могилах, нищив пам'ять народну і глумився над святинями.
Другого діда, що по материній лінії, Олекса ніколи не бачив, але неспроста мудрують науковці над таємницями генів. Коли підріс, і якось несподівано гостро, стихійно проявилась його національна свідомість, то запали йому в душу слова двоюрідної тітки Ганни Нещерет, сказані з прихованою зворушеністю: "Стерво, в діда вдалося". Не так багато дізнався Олекса про свого діда Микиту Прохорця, але спогади родичів обпалювали гарячими іскрами. Був він великим патріотом, в роки громадянської війни служив на флоті, свій вибір зробив по совісті, то ж опинився у національних військах, які були розтерзані переважаючими силами противника. Після війни прожив усього кілька років, але пам'ятають в родині, як він з братом Григорієм не раз говорив за чаркою про Україну і плакав. Від діда перейшли до внука книги, які справили на підлітка невимовне враження - "Перерід" і "Нова Січ" Кащенка, "Кобзар" Шевченка, якого загорівся бажанням переписати. Та згодом ці книги опинились у вчителів, які з далекоглядних міркувань не вважали за потрібне повертати їх власнику. Однак рядки козацької історії, Шевченкові вірші закарбувались назавжди в його пам'яті.
Та була подія, що, мабуть, зіграла вирішальну роль у формуванні світогляду Олексія. В 1938 р. вдруге заарештовують його батька Федора Савича Нирка, якому разом з братом інкримінують антирадянську підпільну роботу. Звинувачення були безпідставні, і брати мужньо їх відхиляли. За той властивий їхньому роду дух непокори, очевидно, вони і були мічені. Федір Савич вперто не ставив підпису під протоколами допитів, що вдавалось далеко не кожному безвинному, проте згідно з вироком 5 років життя забрали в нього Архангельські табори, після котрих, без паузи, поглинула його ще на два роки війна.
Отже довелось Олексію рости сиротою при живому батькові, а це ж той вік, коли хлопчакам так потрібна батьківська підтримка, так хочеться опертись на чоловічий авторитет найріднішої людини. З тринадцяти літ ніс він хрест сина ворога народу, яким дошкуляли боляче і постійно. Особливі моральні тортури приносив вишуканий терор директора школи Василя Івановича Лугового, упереджено ставились і сільські вчителі. Однокласники менше вникали в проблеми дорослих, але система цілеспрямовано ліпила з них зміну для найбільш запопадливих своїх холуїв. Прищеплювався виключно великодержавний патріотизм, від якого, ми знаємо, один крок до шовінізму. То ж не дивно, що багато потомків колишніх хоробрих козаків непомітно прихились до російської культури, в затінку якої почували себе впевненіше. Однокласник Василь Радченко навіть розмовляв у глухому українському селі по-російськи, і мав чимало своїх прибічників. Але частина класу, без зайвих слів і гасел, усвідомлювала себе пагонами давнього українського древа. І серед них, безперечно, лідером був Олексій Нирко, який, оглядаючись назад, з висоти сьогодення підсумовує: "Мені вдалося стати самим собою".

ВІЙНА

Війна переорала мільйони доль на дві половини: ДО і ПІСЛЯ. Але залишається вона на життєвій ниві не просто чорною смугою. Війна зуміла підсилити і висвітлити найрізноманітніші людські якості, вона стала іспитом для кожного, хто пережив її, і дозволила оцінити те, що нерідко ухиляється від чесної оцінки. Терези війни безжалісні, але неухильно точні.
Про все це ще не міг знати Олексій Нирко, який лише гриз шкільну науку. За німецько-фашистської окупації школа, де він навчався, ще працювала півроку. А далі всім було не до освіти - українську молодь послідовно вивозили на роботу до Німеччини. Почалось полювання і на Олексія, котрий твердо вирішив - будь-що уникнути поневолення. Проте як не умудрявся він провести фашистів за ніс, наступила і його черга. Заздалегідь планував втечу. Розрахував найменші деталі і разом з друзями проніс у вагон повз поліцая сокиру і пилку з наміром вирубати дно у вагоні. Але, як це часто буває, на стильну волю, мов метелики до світла, летять гінці Його Величності Випадку. Ще йшла посадка, а Олексій випадково натиснув на клямку протилежних дверей, і вони виявились відчиненими. І тоді, вибравши момент, троє хлопців чкурнули з вагону, миттю пробігли крізь село німецьких колоністів і дійшли додому раніше, ніж заплакані родичі. Може, тоді вперше Олексій відчув, що людська воля здатна творити чудеса.
Та в селі втікачі залишатися не могли, пішли вони шукати притулку на далекий випас, де пасли худобу полонені. І не помилились. "Ми - люди, горе знаєм, - сказав, вислухавши їх, один з полонених, - зоставайтесь, скільки хочете". Так врятувався він від небезпеки втратити Батьківщину, а разом з тим став ближчий до матінки-землі, яку так облюбували тихі зорі.
Коли Червона Армія вигнала ворога з України, мобілізували на службу і його. Спочатку попав Олексій у запасні полки на Харківщині. Йшов 1945 рік, до Перемоги було рукою подати, але кровожерне ідолище війни вимагало ще жертв, жертв, жертв... Романтика переможних походів за межами України не принаджувала не по літах серйозного і зосередженого солдата. Інтуїція йому підказувала, що за волю України зараз змагаються лише ті, кого називали бандерівцями. Він наполегливо шукав серед солдатів галичан, щоб познайомитися і якомога більше дізнатись від них, розібратись у цьому вихорі історичних подій. І його приятелями небавом стали Григорій Жижко та Степан Степанюк із Західної України.
Далі - Східна Прусія, друга лінія оборони. Там молодший сержант Нирко вперше подивиться в очі смерті. Досі дивується, яка сила вберегла його. Напередодні приснився сон: він за столом зі своїм братом і двома дівчатами, наповнили келихи, підняли, і вже в останню мить він опускає руку зі словами: "Я ж не п'ю!". Наступного дня він отримує наказ іти за обідом в тил. А по дорозі, у чистому полі, раптом ударили по групі бійців німці з мінометів. Абсолютно безборонні, вони кинулись врозтіч серед свисту зливи осколків. І якби поле було не зоране, що трохи піднімало напрямок відлітаючих осколків, то неминуче вони б попали у сіті загибелі. А тут ще попалась вузька траншея, яка збільшила шанс надії, і врешті, показавши хижі зуби, смерть відступила.
Воєнний побут підірвав здоров'я юнака, і тому він при першій нагоді повернувся до батьківського гнізда. Але юність на то і дається, щоб випробувати міць крил у польоті. Мирні будні, що прийшли на зміну тривожним дням війни, не приносили гармонію у бентежну душу Олексія, бо вона рвалась птахом у місто своєї мрії, місто сподівань і таємничої невідомості - жаданий і водночас трохи лячний старовинний Львів.

КОНСЕРВАТОРІЯ

Перший бар'єр у підступах до Львова був подоланий легко - він поступив у технікум м. Дубни, що на Рівненщині, який готував клубних працівників. Мав неабиякий хист до скрипки, старанність, отож незабаром фотопортрет Олексія появився на дошці пошани. Ненадовго. Закінчивши семестр, він переводиться до Львівського технікуму культосвітніх працівників. Паралельно навчався у вечірній музичній школі для дорослих по класу домри.
Отримавши диплом, Олексій не поспішав покидати Львів. Сильніше будь-якого магніту манив його до себе омріяний Храм музики - консерваторія. І він постукав у двері, що відчинялися далеко не перед кожним. Вступний іспит зі спеціальності склав на "чотири". Це була справжня перемога, адже зовсім недавно він вперше взяв у руки інструмент. І тепер він намагався не розлучатися з ним. Грав де завгодно, як тільки появлялася вільна хвилина: на перервах, очікуючи друзів, І навіть в черзі до їдальні. Але той час напруженої праці навіть тепер не може назвати звичайними буднями. Це зрозуміють ті, котрі знають, яким солодким може бути фанатизм.
Щодня Олексій на крилах летів у аудиторії, де його чекав святковий світ музики. Тут він відвідував лекції М. Ф. Колесси, був на прем'єрі кантати-симфонії Станіслава Людкевича "Кавказ" на слова Т. Шевченка, слухав незрівнянну Соломію Крушельницьку, з якою мав щастя перемовитись кількома словами на перерві. До речі, вельми обдаровану ученицю Крушельницької Оксану Дуду репресували разом з батьками, що болем відозвалось у серцях студентів. Ніхто не сумнівався, що Оксана могла би стати гордістю української оперної сцени... її раптове зникнення послужило засторогою для юнаків і дівчат.
А у Олексія Нирка улюбленим учителем був О. М. Лисенко, син славнозвісного композитора. До нього ходив на квартиру, відверто спілкувався. Остап Лисенко перший запримітив неабиякий інтерес студента до джерел національної музики і порадив йому згодом перевестись на факультет історії музики Київської консерваторії. Сердечно згадує О. Ф. Нирко свою викладачку Єфросинію Новак, що по-материнськи опікувалась своїм хворобливим студентом, бібліотекаря Ярославу Колодій, котра, страшенно ризикуючи, довірила йому із спецфондів рідкісні видання, що, зокрема, стосувались і кобзарського мистецтва на Україні.
Пощастило Олексієві Ниркові провчитись в консерваторії один рік. І чим далі той рів відпливає в пам'яті, тим більше охоплює жаль, що так мало він встиг, зрозумів, освоїв і що одного літнього вечора доля поклала край його студентській феєрії.

ТЮРМА

Біля опівночі в кімнату, заставлену ліжками, зайшли двоє. Вже сонним хлопцям повідомили, що шукатимуть зброю. Олексій відразу згадав про скриньку з книгами у себе під ліжком. Мабуть, саме вона найбільше цікавила зайд. Поквапливо перебирав у згадках, що крамольного там вони можуть знайти. І надія відразу покинула хлопця. Мало не кожна книга, які він всіма правдами і неправдами діставав, спрагло перечитував і беріг, як зіницю ока, була з числа заборонених. Окрім того, в скриньці він ховав свій незакінчений нарис про трьох бандерівців. Цього було цілком достатньо, щоб інкримінувати "націоналістичний і антирадянський світогляд".
Опинившись за ґратами, подумки перебирав своїх знайомих і без труда вичислив провокатора. Правда, його прізвище так ні разу не засвітилось у справі Нирка, натомість його познайомили з доносами підставних осіб. На допитах старався бути гранично зібраним і небагатослівним. Боявся необачно потягнути за собою когось з приятелів.
Після камери попереднього ув'язнення звістку, що його переводять у тюрму на Аонській, сприйняв спокійно. Його бентежила зустріч з незламними, вольовими людьми, які наважувались бунтувати проти комуністичної системи. Реальність, звичайно, виявилась набагато прозаїчнішою, ніж очікування. 79-та камера запам'яталась вщерть переповненою (в першу ніч Олексій ледве знайшов місце, щоб простягнути ноги). Переважали тут селяни, які ніколи політикою не займалися. Серед них було два священники і кілька студентів. Хто витримав такі поневіряння, добре знає: тюремна камера має свої закони, і звикаєш до них напрочуд швидко.
Біля місяця тримали Олексія в тюрмі на Донській, а далі, після суду, що нагадував маріонетковий театр, перевели в Золочівську тюрму. Туди він їхав уже з вироком: 10 років дальніх виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. У Золочівському острозі, на голих нарах, тривали безкінечні дискусії, мучив сильний голод, адже передачі йому ніхто не приносив. Але Олексій не панікував, він добре затямив повчання батька, кинуте колись мимохідь: головне вийти з тюрми в табір.
Ось і знову він у своєму омріяному Львові - на цей раз у пересильній тюрмі, Якраз "купці" з Уралу забирали осуджених на лісоповал. До їх числа попав і Олексій Нирко.

ТАБІР

Наближалась зима 1950 року. Дорога на Урал була довгою і виснажливою. Політичних посадили разом з побутовими злочинцями, які відразу взялись демонструвати свою силу і хижацькі звичаї.
КИЗИЛЛАГ, що був складовою частиною горезвісного ГУЛАГу, зустрів новоприбулих лютим холодом. Пізніше Олексій Федорович дізнався, що с. Широківське Пермської області, де його зіпхнули з брутальною лайкою, було місцем останнього заслання Устима Кармалюка.
Навколо - бараки, бараки... Біля одного з них він побачив групу людей, що оточила гармоніста, який видобував якісь убогі звуки закляклими пальцями. Гармошка була страшенно розладнана, а мелодія - фальшива. І тоді чи не вперше осягнув Олексій всю безодню своєї трагедії. Зі світу блискучого, безмежного, де улюблена праця винагороджувалась радощами перемог і новими сподіваннями, за якихось півроку він перенесений у темний світ насилля, жорстокості, безнадії. Фальшива музика невибагливого гармоніста краяла душу, і задля її спасіння Олексій закривав очі, щоб хоч на мить почути звуки симфонічного оркестру під керуванням С. Аюдкевича. Як пережити ці 10 років? Як зберегти і мову, і мораль, і музику в душі? Відповідь напрошувалась проста: необхідно було піднестися над брудом, хамством, цинічністю і підступністю, що оточувала навколо, знести важкий фізичний труд, голод, приниження - тільки таким чином можна зберегти в собі людину. Цій ідеї Олексій підпорядковував всі свої помисли, вона навчила його самодисципліні і цілеспрямованості.
Для початку хлопець вирішив наперекір обставинам вивчити іноземну мову. На клаптиках паперу записував слово за словом від тих, хто трохи знав чи лише чув німецьку мову. Пізніше з тих клаптиків зробив словник. Важко повірити, але під кінець заслання, коли вже мав можливість отримувати з "волі" підручники і книги, Олексій читав мовою ориґіналу вірші Гейне і насолоджувався вражаючою звуковою інструментовкою поета. Його найбільшим багатством ТАМ були книги, а серед них - тритомник Кобзаря. Нирка вже всі пізнавали по тому, що в табір з табора він пересувався з незмінною скринькою книг, яка поступово ставала все важчою.
Та все ж це був далеко не університет. Затемна виводили їх під конвоєм на роботу, не вщухав собачий гавкіт, якого донині терпіти не може. Між іншим, собак годували м'ясом, засуджених - баландою. На лісоповалі планомірно висмоктували всі соки, викачували м'язи. Повертались в барак, коли вже стемніє. Знесилені сушили мокрі речі. Але хіба то був відпочинок? Побутові злочинці затіювали безкінечні сварки, побоїща, нерідко і вбивства.
Мабуть, зі своїм здоров'ям Олексій би довго не протримався в таких умовах. Але життя навчило його призвичаюватись. Освічених людей в таборі було не так вже багато, отож незабаром доручили Ниркові виміряти кубатуру лісу, що значно легше. Згодом створив він струнний оркестр, де сам грав на гітарі. З цим оркестром доводилось виступати і в сусідніх таборах, розширилось коло його спілкування. А часу Олексій гаяти не звик і багато в чому навчався у старших приятелів: колишнього доцента Одеського університету Григорія Войткевича, литовського літератора Стасіса Дауніса, художника Феді Фьодорова. А своїм табірним учителем Олексій Федорович вважає Андрія Шаріна, який до арешту працював інженером у Харкові. З ним вони спали на одних нарах, і до світанку Олексій міг слухати наукові ідеї Шаріна, котрий особливі надії в майбутньому покладав на систематизацію людських знань.
Навесні 1956 року Олексія Нирка звільнили з табору. Це був уже не той романтичний юнак, якого ще дехто пам'ятав у Львові. Але, ставши старшим, мудрішим, загартувавши свій дух, він, як і раніше, жагуче прагнув прислужитися Україні на поприщі музики.

БАНДУРА

Після звільнення кинувся Олексій Федорович до Львова. Не зважаючи на тяжкі спомини, намагався будь-що "зачепитись" там. Та поступово усвідомлював, що знята судимість - не Гарантія, що перед ним відчиняться всі двері. Львів відвернувся від нього холодно і байдуже. Втім, відвертались і близькі родичі, і друзі. Незмінно тепло його завше зустрічали в сім'ї колишньої односельчанки Ніни Тимофіївни, яка навчалась разом з ним у Львові. Коли ще в таборі довідався, що в неї народився син, переслав своєму майбутньому як думалось, хрещеному синові гроші на бандуру, її він і взяв у свої руки, коли повернувся. Може, згадав і свого першого вчителя музики Луку Карамельського, який в молодості був січовим стрільцем і пізніше деякий час квартирував у родині Нирків. І перший приїзд в село до війни ансамбля бандуристів з Дніпропетровська, їхній виступ на вулиці під школою і те, як сміялась дітвора над жартівливими піснями, з якою заздрістю поглядали на малинові шаровари артистів.
Одного вечора, коли молоде подружжя пішло в кіно і заснув блаженним сном їхній невгамовний синок, Олексій Федорович залишився один, щоб посидіти наодинці з бандурою. А коли друзі повернулись, їх чекав сюрприз- чарівна пісня "Ой ти, дівчино, зарученая..." у виконанні гостя. Це була його перша пісня, зіграна на бандурі. І мить цю по праву можна вважати доленосною у житті Нирка.
Не без допомоги добрих людей влаштувався Олексій Федорович на роботу вчителем співів у сільській школі на Херсонщині (радгосп "Комінтерн"). Самотужки почав опановувати педагогіку, але з бандурою вже не розлучався. Після місячних курсів підвищення кваліфікації у Херсоні домовився про приватні консультації в Херсонському музучили-щі. Дібратись до Херсона з віддаленого радгоспу було ой як нелегко! Проте не згадати такого випадку, щоб його щось зупинило, наполегливість долала всі перешкоди.
А відтак появились у Нирка перші учні, серед них - нині відомий бандурист Кириленко.
Остаточно переконався О. Ф. Нирко, що знайшов своє покликання, коли створив свою першу капелу при Нікопольському педагогічному училищі, де 6 років працював викладачем. Варто додати, що капела бандуристок "Нікопольчанка" існує й досі, а керує нею учень учня О. Ф. Нирка.
Власне, "Нікопольчанка" стала його іспитом на зрілість, на майстерність, перевіркою його організаторських здібностей. І з цим іспитом він справився якнайкраще. Тепер не було ніяких сумнівів, що бандурою він зможе принести користь Україні, її музичній культурі.
І тоді Олексій Федорович свідомо вирішив перебратися разом зі своєю бандурою в Крим. Був переконаний, що його характеру вистачить "перелоги орать". І не помилився.
Виплекана в мріях дружня капела бандуристок на кримських теренах, яка почала створюватись восени 1964 року, стала реальністю. Стала могутнім акордом доказів:
Людська воля, що черпає снагу в любові до Батьківщини, здатна творити чудеса.
Українська пісня полонить серця людей будь-якої національності.
Бандурі в Криму бриніти многая літа.