Олексій Нирко
БАНДУРА НЕ ПРОДАЄТЬСЯ!
(Фрагментальна розповідь про кримського бандуриста Карпа Кобзаря-Лудильника /1870-1940/)

- Продайте, добродію, бандуру.
Звертання явно полестило народному музикантові.
- Бандура не продається. Відповів стримано, ввічливо, але в нюансах інтонації Василь Мусійович вловив нотки категоричності.
Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув мимо співбесідника в далину. Тінь задуми майнула по його обличчю... І Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити у спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна!
Бандура не продається!
Про цю вікопомну зустріч на одному з Симферопольських ринків з визначним історичним кримським кобзарем Карпом Кобзарем-Лудильником розповів мені 1968 року Василь Мусійович Кулинич /1901-1972/.
Василь Кулинич - українець, культуролог, винахідник, годинниковий майстер, кадровий військовий, ветеран двох світових війн, начальник штабу Ялтинського партизанського загону. Він власноруч застрелив в бою на Яйлі німецького коменданта Ялти Біттнера*.
Біографія Василя Мусійовича визначна, славна, кришталево чиста, як і його сумління. Жодне слово, сказане ним, не підлягає ні найменшому сумніву. Він вправно грав на скрипці, володів оперним басом, виконував ролі в українських виставах, режисерував. У Керчі придбав у місцевого бандуриста бандуру: "Була інкрустована, гарна, легка". Грати не навчивсь. Подарував бандуристу з Кубані. Сам родом з села Остапа Вересая. В селі всі знали, що Вересай грав цареві, що цар подарував йому шовковий український костюм і 500 карбованців грошей. За них кобзар збудував собі гарну дубову хату, а його бандуру називали "царська кобза".
У Крим В.Кулинич переїхав 1922 року. Знайомство з Карпом Кобзарем-Лудильнтком відзначилось тим, що Василь Мусійович 1932 року запросив його на концерти в місто Керч та в села Керченського району.
На сцену Керченського клубу держторгівлі та промкооперації вийшов пружньою ходою літній стрункий кобзар високого зросту з посивілою шевелюрою і пишними козацькими вусами. На ньому були широкі полотняні вибійчані шаровари, українська вишита сорочка, юхтові чоботи, намазані дьогтем. Восени і взимку кобзар носив кожушок. Злегка вклонившись, він опустився на стілець і поставив на коліна гарну бандуру власної роботи.

_
*Німецький офіцер Біттнер був нагороджений з рук Адольфа Гітлера двома залізними хрестами. Його в цинковій домовин відправили на літаку хоронити в Берліні.
Ударив по струнах, і зал, "битком набитий", залив срібний передзвін. Оксамитовий баритональний бас полинув у простір і переніс аудиторію в далеке минуле козацького краю. Кобзар немов зливсь з бандурою, зливсь з присутніми, і всі уявою й серцем опинились в Кафі на невільницькому ринку.
Там бряжчали кайдани, схлипували приреченці, і жила невмируща надія. Дума "Плач невільників". Це один із шедеврів українського героїчного козацького епосу, який часто-густо творився тут в Криму, на місцях нашої історичної трагедії (Ф.Колесса). на зміну "Плачу" зазвучала "Дума про Самійла Кішку", про славного кошового Запорозькій Січі, який двадцять п'ять років перебував на каторзі в турецькій неволі, не потурчився, не побусурманився, а очолив повстання на галері, визволив невільників і повернувся на неприступний козацький острів Сонця-Хортицю. Кобзар виконував історичні, чумацькі, побутові, жартівливі та інші пісні: "Ой летіла горлиця через сад", "Ой кум до куми залицявся", а пісню "Коло млина коло броду" співав, як зауважив Кулинич, "на інший мотив". (Можливо, що це був який кримський варіант загальновідомої народної пісні). Кожна пісня в оригінальній інтерпретації бандуриста сприймалася публікою як мініатюрний шедевр. Та найбільший успіх випав на долю народної перлини "Ой горе тій чайці, чайці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі..." В ній кобзар створив довершений високохудожній образ Чайки, яка символізувала історичну долю України. Він так входив у образ, що сам плакав, і половина зала плакала. Закінчував пісню тихо-тихо... "Чайку" повторював тричі.
Репертуар кобзаря, здавалось був безмежним. А головне він знав багато кобзарських дум. До речі коли Кобзар-Лудильник і Кулинич грали "для себе" дуетом (бандура - скрипка), то скрипаль ніяк не міг вловити мелодію чергової думи, яка постійно мінялася - тобто бандурист, як і всі історичні кобзарі імпровізував. А пісні та інструментальні народні п'єси в них виходили добре.
Крім вищезгаданих дум, Кобзар виконував у Катерлезській семирічній українській школі, селі Новомиколаївка та в машинотракторній станції села Салин Маяк-Салинського району (тепер Ленінський) ще три думи: "Вдова Іван Сірка", "Іван Богуславець" та "Буря на Чорному морі". Скільки всього він знав дум не зафіксовано.
"Буря на Чорному морі" в його відтворенні відзначалась багатим інструментальним супроводом. "Масивні акорди, швидкоплинні пасажі змінювались ковзанням правої руки по всьому діапазоні приструнків", - розповідає Василь Мусійович. - "і звучання дійсно нагадувало бурю". Бандурист казав, що цю думу він навчився грати від Гната Хоткевича, якого слухав у Севастополі і про гру якого згадував з благоговінням.
Про гастролі Гната Хоткевича в Севастополі повідомляє газета "Крымский вестник" тричі: від 7 січня, 10 і 13 лютого 1902 року, де зокрема говорилось про виконання ним і декількох дум: "Буря на Чорному морі" за технічними труднощами, являє собою дуже складну музичну п'єсу. Щоб відтворити таку річ виконавцеві, який одночасно ще й акомпанує собі, необхідно до тонкощів знати дух української музики, чим автор її володіє досконало..."
Як і Гнат Хоткевич Карпо Кобзар-Лудильник безумовно володів знанням духу української народної музики, а про його технічний рівень гри на бандурі красномовно свідчить вищезгадана дума.
Грав і співав Карпо Кобзар цілий вечір понад дві години. Його не відпускали зі сцени. "Приймали його дуже гостинно. Слухачі навперебій запрошували до себе на ніч. Адміністрація йому добре заплатила. А директор Марков після шефського концерту в Новомиколаївській українській школі подарував "Кобзаря" з дарчим підписом. На ньому розписалися й учні школи.
Виступав бандурист переважно в Криму, а також по Кубані та Південній Україні. Його успіхам сприяла і та обставина, що в Криму жили українці спокон віку. "Старі кримчани знали і добре розуміли українську мову, співали українські пісні, глибоко шанували і сприймали кобзарське мистецтво" (В.Кулинич). Ті, що розмовляли російською мовою, пересипали її українським гумором, поетичними висловами, цитували українські прислів'я і приказки мовою оригіналу.
Після Жовтневого перевороту "по всему Крыму создавались школы, в которых занятия проводились на родном языке, организовывались клубы, библиотеки, выпускались газеты…" ("Очерки по истории Крыма" т. ІІІ, с. 39). І далі: "Обучение в школах проводилось на родном национальном языке. В 1930 году из 1045 начальных школ насчитывалось 438 русских и украинских 387 татарских и других" /Там же с. 191/.
За свідченням викладача української мови й літератури, інспектора Облвно по українському шкільництву Гната Тимофійовича Пантелейчука (1898-1985) - особлива роль належала Карпу Кобзарю у створені першої з відомих капел бандуристів у рідному місті. Вона базувалась в Українському клубі, який функціонував при українській середній школі по вулиці Гоголя ,7, заснованій за ініціативою Сімферопольських українців "Наркомпросом" Кримської АРСР 1927 року. Школа з початкової переросла в десятирічку і перед війною мала вісім випускників. Перший директор - керчанин Іван Заборовський.
Бандурист мав незаперечний кобзарський авторитет не лише в Сімферополі, а й по всьому Криму, був зразком, еталоном, висококваліфікованим інтерпретатором кобзарської спадщини. По ньому рівнялися, за ним ішли. Його виступи на сцені Українського клубу розбудили зачаєну кобзарську снагу. В клуб потяглись ентузіасти і взяли в руки бандури. Це були юнаки і люди середнього віку переважно викладачі української школи та деякі бандуристи з міста. В їх числі Леонід Леонович Кривошия з дружиною Тетяною. Це був пречудовий дует, який уже 1927 року влився в капелу. Після війни за свідченням севастопольського хормейстера Георгія Йосипович Заголо (1898 - 1972) Л.Кривошия виступав з дружиною дуетом, потім заснував чоловіче тріо, в складі якого були батько й син...
Капела Українського клубу давала концерти на традиційних святах присвячених Тарасові Шевченку в школах міста, виїжджала за його межі. Наприклад, 1929 року дала концерт в селі Вознесенське, що за 8 кілометрів від Сімферополя та в Михайлівці, що біля Сак, де були українські початкові школи. Капела виступала і на Всекримській олімпіаді 1939 року і користувалась великим успіхом, за словами одного із членів журі Олександра Костянтиновича Платонова.
Карпо Кобзар безпосередньої участі в капелі не брав, але іноді виступав на її концертах, як бандурист-соліст. Він, як і його попередники кримські історичні кобзарі, був великим стихійним патріотом України. За словами В.Кулинина "дуже любив рідну українську мову. Любив аж тремтів". "Україну, рідну мову, бандуру любив душею!"
В час знайомства В.Кулинича з К.Кобзарем він з бандури не жив, а сріблив підсвічники ,вази, келихи тощо та лудив посуду. В цьому виді діяльності був також неперевершеним майстром. До нього приїжджали навіть з інших міст і сіл Криму. "Поїду до Кобзаря-лудильника - він зробить". ("До хохла-Лудильника...").
Старожили Сімферополя бандуриста називали Карпо Кобзар, Карпо Лудильник, Карпо Кобзар-Лудильник. Народився він в Сімферополі чи в Криму. Помер в Сімферополі. Будинок, де він жив у центральній частині міста, знесено. Справжнє прізвище не збереглось. Називаємо його іменем знаним серед кримчан: Карпо Кобзар-Лудильник.

Ялта. 2003.