УДК 821.161.2'06

Олександра Вісич
ЛІРИЧНА ГЕРОЇНЯ ПОЕЗІЇ МАРУСІ НЯХАЙ
І ЕСТЕТИЧНИЙ ДОСВІД ЖІНКИ-АВТОРА

Маруся Няхай - представниця українського східно-європейського письменства, найзначніші здобутки якого пов'язані з феноменами празького та варшавського еміґраційних осередків. Нині український літературний процес ХХ ст. не можна уявити без самобутньої жіночої поезії, творчості Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Галі Мазуренко, Оксани Лятуринської. Однак поряд з ними опинилися в затінку поетеси української діаспори сучасної доби, що формувались на традиціях своїх попередниць та під впливом європейської культури.
Після другої світової війни на території Чехословаччини головним репрезентантом культури української діаспори стала Пряшівщина, де 1951 р. в лемківській родині народилась Маруся Няхай. Її перші поетичні спроби випадають на роки навчання в українській школі та на філософському факультеті Університету в Пряшеві. Маруся Няхай впевнено долучилась до Ганни Коцур, Лесі Ярмак та інших авторів-жінок, які ламали стереотипи реґіоналізму і орієнтувалися на загальночехословацький рівень [2:327]. В літературному оточенні Марусі Няхай важлива роль належить словацькій письменниці Данєлі Гівешовій та чеським поетесам Бланці Албрехтовій, Ленці Хітіловій. Водночас Маруся Няхай знаходилась в полі материкової української поезії, чому сприяла її робота редактором журналу "Дукля". У 1990 році вона переїхала до Праги, де нині завідує фондами Слов'янської бібліотеки. Головний поетичний доробок Марусі Няхай складають три поетичні збірки: "Білі руки беріз" (1974), "Чекаю тебе" (1981), "Моє ательє" (1986). Неодноразово її вірші друкувалися в Україні. В перекладах вони публікувались у часописах Росії, Польщі, Німеччини, Болгарії, Румунії, Югославії, увійшли до антологій словацькою, чеською та угорською мовами. Твори Марусі Няхай студіювали критики Микола Ільницький, Федір Ковач, Андрій Червеняк, Василь Хома та інші.
Предметом нашого дослідження є лірична героїня поезії Марусі Няхай. Як відомо, образ ліричного героя "є alter ego біографічного автора і водночас перевищує його ширшим видноколом погляду на філософію буття людини" [1:64]. Створене Марусею Няхай ліричне "я" в художній дійсності її трьох книжок помітно розщеплюється на три виміри у віковому аспекті: мрійливу юнку, пристрасно закохану дівчину, мудру жінку. Питомими рисами для ліричної героїні Марусі Няхай кожної з часових сходинок є інтенсивний пошук самої себе, кохання і слова, а поетичне обличчя автора визначає генетична спорідненість з лемківською ментальністю, в якій "вельми часто реальне переплітається з ірреальним, виразно свідоме - з підсвідомим" [6:99].
Лірична героїня Марусі Няхай родом з бабусиної казки, що, як Мавка Лесі Українки, відчуває себе сестрою берези і смереки. Але їй замало рослинного життя і водночас затісно в лещатах абстрактного "ми" - продукту панівної ідеології. Сковородинівське прагнення пізнати себе, "бути самою собою", не дозволяє ліричній героїні Марусі Няхай перетворитись у "чашу, яку наливають і виливають". У ній рано прокинулось відчуття життя і людської душі як вічних оксюморонів, що дозволяє позбавитись страху перед бінарністю світу. Одвічно опозиційне вона прагне гармонізувати, чуже для неї "скам'яніле" "засіяти зеленню". У збірках Марусі Няхай помітне дискретне співіснування сільської та міської теми, що М.Ільницький приписує комплексу переселенця. У світі її ліричної героїні напрочуд органічно поєднується цивілізація і природа, як-от: "Голубінню вклинився мій Град // до Зеленої Гори" [7:28].
З часом ідилічні настрої і жадібність юначого польоту в поезії Няхай згортаються, натомість приходить острах падіння, та пошуки самоідентифікації не припиняються. Лірична героїня вчиться поглянути на своє "я" збоку, черпати осколки правди з підсвідомості, окреслює своє призначення: "любити одчайдушно // і негучно слід оставити // як притаманне жінкам // мого роду" [8:36]. Її пошуки кохання - це також перманентний процес самопізнання і пізнання "іншого". Героїні боляче, що її обранець по суті інфантильно втікає від самого себе, але вона готова прийняти його Донкіхотом, "пастирем" у храмі своєї душі. Нескінченний ритуал чекання коханого посилює її відчуття любові як "пекучого суму радості". У любовній ліриці Марусі Няхай час спресовується і розтягується, химерно сплітає ретроспективу і перспективу, вчить спокійно сприймати кінцевість очікуваного. Намагаючись зберегти себе, лірична героїня здатна і сама відмовитись від кохання, щоб не розчинитись в "обріях" "ти". Мотив втечі від кохання є іманентним для жіночої поезії. Наприклад, лірична героїня Ліни Костенко - рветься з пут любові, як з "еміграції", Віри Вовк - ховається в чернечій аскезі. Героїня Марусі Няхай повертається з гетто кохання до Буденності, сповненої важкою працею і втомою, саркастичними гримасами довкілля. Проте в неї достатньо снаги, щоб "крокувати горизонтом" до "щоденного щастя". Нерідко буденність ліричної героїні Марусі Няхай обертається святом мистецьких вражень, які дарують: "готики стрункість", "вікно у світ закутого часу" [малярське полотно - О.В.], музика, що "засмоктує, втягує, несе з собою", життя на сцені, поезія, яка "озонує дихання" і "олюднює" читача. Її буденність - це також біль і радість народження власних віршів, що вимагають скинути "душі оболонку // як із грейпфрута", пошуки слів, лови образів "пером на папір".
Микола Ільницький побачив у поезії Марусі Няхай передовсім "прагнення духу людського, людяності - ствердження від супротивного, заперечення альєнації..." [4:117]. На відміну від поетів-емігрантів другої хвилі вона відмовляється від публіцистичної патетики, зосереджує увагу на самопізнанні, що цілком відповідає пошукам світової поезії ХХ ст. Разом з тим її лірична героїня є типом "сильної слабкої жінки" (С.Йовенко), який традиційно культивувався українськими поетесами. Естетична свідомість українця, як влучно зауважує О.Забужко, "змалечку протравлена ідеалом поетеси, як "одинокого мужчини" [3:98], з іншого боку, жіночій поезії одвічно дорікають за вузкість тематики, банальність сповідальносі перед мужчиною. Критика 70-х років, яка нерідко інтимну лірику "засуджувала як натуралістичні перебільшення й неестетичні експерименти" [11:212], нарекла доробок Марусі Няхай "занадто камерним", оскільки в ньому не порушувалися теми "апокаліптичних привидів і оптимістичних прогнозів" [12:79]. Однак в кращих зразках "тихої лірики" розкриваються "глибинні, "невидимі" шари метафізичного бунту людини проти […] "горизонтальних" цінностей буття…" [5:88]. На нашу думку, творчість Няхай переконливо свідчить про утвердження естетичного досвіду жінки-автора в плані "філософізації художнього, поетичного мислення" [10:216]. Лірична героїня її поезії не тільки відкриває свій душевний світ, але й осягає духовні висоти, мислить філософськими категоріями, культурологічними знаками. Показовими є метафори ідей, що використовує автор: "рвемося невтримно до себе апоріями Зенона" [8:57], "брила мовчання // наростала перед Сізіфом" [8:59] тощо.
Отже, лірична героїня Марусі Няхай - високоінтелектуальна особистість, яка відчуває себе відповідальною за долю Землі, зв'язуючою ланкою свого роду, потоку поколінь, частинкою всесвіту. Ця тенденція пронизує всю українську жіночу поезію кінця ХХ ст. і переконливо свідчить про її новий духовно-естетичний рівень.

ЛІТЕРАТУРА
1. Авксентьєва Г., Саєнко В. Образ автора в поезії Олени Теліги // Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки: матеріали наук. конф. - К., 1998.
2. Геник-Березовська Зіна. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. - К., 2000.
3. Забужко Оксана. Нотатки з міста поетів // Всесвіт. - 1992. - № 5-6.
4. Ільницький Микола. На маковицькій струні... Шість днів на Пряшівщині // Жовтень.- 1989. - №7.
5. Ковалевський Олексій. Екзистенціалізм і кордоцентризм у "тихій ліриці" Ліни Костенко // Київ. -- 2002. - № 1-2.
6. Нервлий Микола. Ґрунтовна монографія // Сучасність. - 1992. - № 9.
7. Няхай.Маруся. Білі руки беріз. - Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво, 1974.
8. Няхай Маруся. Моє ательє. - Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво, 1986.
9. Няхай.Маруся. Чекаю на тебе. - Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво, 1982.
10.- Соловей Е.С. Поезія пізнання: Філософська лірика в сучасній літературі. - К., 1991.
11. Хома Василь. Розвиток русинської поезії в Словаччи від 20-х до 30-х років ХХ ст. - Братіслава, 2000.
12. Червеняк Андрій. В очікуванні великої поезії // Дукля. - 1982. - № 4.