Робота з конкурсу ім. Марії Фішер Слиж

Леся Українка – лицар української мови
Соломкіна Т., 51 УА трупа, КДГУ

Постать Лариси Петрівни Косач-Квітки – поетеси, драматурга, літературного критика, перекладача – займає почесне місце не лише в історії української літератури, яку вона підносила до європейських стандартів, але й української мови. Значно вдосконалюючи рідну мову, письменницю варто назвати реформатором та незамінним лицарем літературної мови, на той час майже повністю зрусифікованої. Любов поетеси до рідного слова вимагала постійної праці над його урізноманітненням, поширенням сфер застосування та запобігання примітивізму, обмежень і штучності.
Такі прагнення письменниці досить зрозумілі, адже її вчителями у цій справі були славетні дядько Михайло Драгоманов та мати Ольга Петрівна Косач-Драгоманова. Вони робили все можливе для розвитку та збагачення неодноразово забороненої та затаврованої під “малороссийское наречие великорусского языка” рідної мови. Про цю вигадку російського уряду в одному з листів Ольга Кобилянська писала: “Це фантазія, що нібито російське та українське – одне й те ж, навіть у мові страшна різниця” [2:142].
У статті “Наша літературна мова”, опублікованій у журналі “Рідний край” 1909 року Олена Пчілка так охарактеризувала тогочасний стан української мови: “При всьому багатстві нашої народної словниці, літературна наша мова, рівняючи до інших, не вироблена, немов би ще не готова до вжитку літературного, мовляв, “не стає слів” [4:133]. Тому, невпинно працюючи над оновленням рідної мови, Михайло Драгоманов, його сестра Ольга Косач та племінниця Лариса Петрівна Косач віддавали усі свої сили для реабілітації та реконструкції зрусифікованої української мови. І хоча родина Драгоманових і була, певним чином, зрусифікованою (доказом чого є численні листи Олени Пілки російською мовою або суржиком), але в домі Косачів, завдяки старанням Ольги Петрівни, лунала українська мова. Мати робила все можливе для того, щоб ця мова була для дітей найближчою, “щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше...” [1:22] Це завдання було не з легких, адже у часи підневільної України українських шкіл не було, у зв’язку з чим Ольга Петрівна підвалини освіти дітям рідною мовою дає вдома, підбираючи відповідну літературу для їх першого читання. “Повинна я сказати, що хоч українських книжок для дітей майже не було, але все ж і не так і мало було в сім’ї, де хотіли мати їх ” [1:82].
У таких умовах українська мова стає для Лесі та інших дітей рідною. Але письменниця вправно володіла не лише літературним її варіантом, добре знала польський та волинський діалекти, навіть “деякі місцеві слова їй більше подобались, ніж їхні синоніми, загальновживані в літературній мові. Наприклад, таке “вите” замість “ви” вона вважала більш ввічливою формою... Або про здрібнілу форму – “людойки”, “головойка” (замість людоньки, головонька), що це якось м’якіше, ніжніше”, - згадує в одному з листів найменша сестра Лесі Ізидора Косач [1:62].
Знала поетеса не лише рідну мову, ще з дитинства вона “виучила німецьку й французьку мови, сама вивчилась ще по-польськи і по-італьянськи”, - писала в листі до О.Огоновського мати Лесі [2:85]. Крім того, володіла англійською, російською, болгарською, пізніше цей список поповнили латинська, грецька, єгипетська, починала вчити іспанську. Один з яскравих прикладів володіння мовами – приїзд Лесі Українки у Болгарію до дядька Михайла, де племінниця з першого дня розмовляла з ріднею українською, вільно читала наукову працю з фольклору Драгоманова болгарською, а у мішаних товариствах говорила одночасно чотирма мовами. Про рівень свого поліглотства письменниця писала так: “Дипломів у мене жадних нема... Французьку і німецьку мови я знаю далеко порядніше, ніж...”перші учениці” різних гімназій та інститутів в Росії... Італьянську мову знаю тепер... ліпше, ... розмовляю плавко і досить, щоб проводити ділову кореспонденцію. Англійську знаю теоретично..., знаю по-польськи стільки, скільки треба, щоб пояснити при лекціях. Російську мову знаю не менше, ніж кожний українець, що перейшов російські школи...” [1:85].
Отже, феноменальні здібності до мов дають змогу Лесі Українці самотужки вдосконалювати свої знання та успішно займатись не тільки вчителюванням, а й перекладацькою діяльністю і “все то по-українськи”. Тому й не дивно, що з 1888 року вона стає в центрі мистецького життя київської літературної молоді і бере активну участь у гуртку “Плеяда”, завданням якого було збагачувати рідну літературну мову оригінальними творами і перекладами з інших мов, що давало змогу українському читачеві ближче ознайомитись з світовою літературою.
Свідченням досконалого володіння рідним словом складають і листи письменниці, писані лише українською мовою: “... ніколи іншої мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму ” [4:354]. В епістолярії письменниці неодноразово знаходимо майстерну редакторську роботу, що є доказом вмілого оперування рідною мовою. Наприклад, в одному з листів до О.Луцького Леся пише: “Для українського читача було б відповідніше, якби ви дозволили зукраїнізувати деякі ваші слова й наголоси, що на наш слух занадто “галицькі”, наприклад: слoвечком (у нас словiчком), мoгли (се, здається, у Вас просто lapsus), остати (у нас - остатися)...” [5:230] Таким чином, аналіз лінгвістичних особливостей епістолярію Л.У. – великий інтерес для вивчення історії української літературної мови і роль поетеси у цьому процесі.
Усе життя Леся Українка працювала над деструкцією комплексу меншовартості та деізоляцією рідної мови, адже протягом багатьох років українська мова долала ряд певних перешкод з боку Російської імперії, яка не визнавала нашу мову не більше як “малороссийское наречие”. Це тавро тривалий час не сходило з української нації та письменства взагалі.
Початком деукраїнізації українців, згідно з Андрусівською угодою (1667), став розділ України між Польщею та Москвою. Свою лепту у цю справу вніс і Петро І, заборонивши друкувати церковні книги українською мовою. Особливо “результативним” нищення українського письменства відбувалось за часи Катерини ІІ, яка здійснила політику русифікації та ліквідації гетьманства в Україні (1764). Не менш відомим в історії є й міністр внутрішній справ Петро Валуєв, який з червня 1863 року повідомив про тимчасову заборону публікацій українською мовою все, крім “изящной литературы”. Цей документ увійшов в історію вельми поширеною фразою: “Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Через 13 років історія ніби повторюється, але вже під іншою назвою. Майже 129 років тому імператор Олександр ІІ, перебуваючи у німецькому місті Емсі, підписав указ, який увійшов в історію як Емський (1876).Однією з причин його появи – створена у Галичині Михайлом Драгомановим українофільської (радикальної) течії, проти якої водночас виступила влада як в Австрії, так і в Росії. У травні 1875р. колишній член київської громади Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, де повідомляв про перетворення українофілів на підривну організацію, які пропагандують незалежність України серед селянства. Це спричинило створення спеціальної комісії, підсумком роботи якої й був “один із най ганебніших указів російського уряду в історії україно-московських взаємовідносин” [6:1]. Українці були чи не єдиним народом, у якого репресій зазнала національна мова. Сила дії Емського указу у 1881 році хоч і була дещо пом’якшена, але вже з 1884 – 1905рр. його доповнювали новими заборонами, наприклад, дозвіл цензорів друку лише 30 % всіх українських рукописів.
У таких умовах починає свою активну діяльність лицар та захисник української мови Леся Українка. Не ховаючись від численних переслідувань та перевірок, невтомно працює над мовною реабілітацію не тільки як талановита письменниця, але й як незламний громадянин та борець за права українського народу. Але вже 23 грудня 1893р. з’явилось донесення Київського губернського жандармського управління Департаменту поліції про причетність Лесі Українки до українофільської київської партії: “Родственные связи Ларисы Косач с эмигрантом Михаилом Драгомановым и близкие отношения ее с вышепоименованными Лысенко, Антоновичем и Ковалевским, видными деятелями украинофильской партии – указывают, что … очень может быть, что Косач служила посредницею в сношениях киевских украинофилов с Драгомановым и его партией за границею ” [2:142]. Таким чином, Леся Українка стає мішенью не тільки для жандармів, але й цензорного комітету, який неодноразово шматуючи твори письменниці забороняв друкувати: «Санкт-Петербургский духовный цензурный комитет имеет честь сообщить, что помещенные в этой рукописи на стр. 163-164 и 170-188 стихотворения «Жертва» и «Одержима» … не могут быть разрешены к напечатанию » [2:170].
У кінці 60-х років ХІХ ст. на території Західної України створюються перші українські товариства “Просвіта”, які швидко поширюються по всій території країни. І вже у травні 1906 року у Києві з’являється “єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя, ... недавно відкрита “Просвіта”, - писала про цю подію у листі до О.Кобилянської Леся Українка [5:219]. Створене київське товариство мало “допомагати розвитку української культури і просвіті українському народу рідною мовою ..., уряджувати у Києві бібліотеку, читальню, книгарню, музей і видання популярно-наукових книжок ” [2:189]. Про клопотання Лесі Українки щодо справ Просвіти свідчить її лист до Володимира Гнатюка з проханням “надсилати для бібліотеки товариства “Просвіта” в Києві книги, а для музею – речі і взяти участь у написанні науково-популярних книжок” [2:189].Згодом пізніше, у 1907 році П.Житецький, М.Лисенко, О. Пчілка та Леся Українка відправляють в Петербург лист до міністра народної освіти з проханням дозволити шкільне навчання українською мовою: “[...]необходимо дать украинскому народу возможность учиться на его родном языке” [2:200]. Але у відповідь - донесення київського губернатора департаменту поліції про відхилення прохання товариства “Просвіта” відкрити Кабінет для читання, книжковий склад і бібліотеку-читальню. Причина – “справа в руках політично неблагонадійних ”, серед яких була і Леся Українка [2:202]. І останню крапку у справах “Просвіти” поставив міністр внутрішніх справ Росії П.Столипін, який своїм циркуляром наказав губернаторам не дозволяти створювати “инородческие товарищества, в том числе украинские и еврейские, независимо от преследуемых ими целей ” [3:60]. Після цього практично усі Просвіти було закрито.
Болюче питання бути чи не бути українській мові хвилювало багатьох політичних лідерів, громадських діячів та представників інтелігенції. Серед них незламним лицарем за право існування української мови виступала і Леся Українка, яка брала активну участь в процесі розвитку української літературної мови та прагнула подолати штампи меншовартості рідного слова, нав’язані російським урядом. Феноменальні здібності до мов дають змогу письменниці не лише поповнювати скарбницю української літератури численними перекладами, але й виводити українську мову на європейські широти. Літературна та громадська діяльність давала змогу Лесі Українці вирвати рідну мову з «закарублого, закостенілого стану» [2:82] та сприяти постійному розвитку у зрусифікованих умовах того часу.

Література:
1. Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів - Львів, 1999
2. Документи і матеріали. Леся українка. 1871-1970 / Упор. І.Л.Бутич – К., 1971
3. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови – К., 2004
4. Леся Українка і сучасність (До 130-річчя від дня народження Лесі Українки). Збірник наукових праць – Луцьк, 2003
5. Українка Лесі. Твори в 10 томах. Т.10 – К., 1965
6. Українська справа в європейськім осьвітленню (Збірка статтей європейських учених і політиків про русько-українське питаннє) / Уп. В.Яворський – Нью-Йорк, 1976