Робота з конкурсу ім. Марії Фішер Слиж

Тетяна Преображенська,
студентка III курсу філологічного факультету Таврійського національного університету
ім. В.І. Вернадського

В даній статті розглянуто середньовічний ритуал у літературній та епістолярній спадщині Лесі Українки, простежено відповідність між життєвими позиціями авторки і її творчістю.
Ключові слова: модернізм, лицарство, ритуал, відповідність, честь, слава, воля.

Лицарський кодекс Лесі Українки у контексті її літературної та епістолярної спадщини : до постановки питання.

Епоха модернізму (кін. XIX – І половина XX ст.) постає як одна з найсуперечливіших віх розвитку української літератури. Дослідники й досі не можуть знайти “більш чи менш переконливої концепції модернізму” [10. c. 32].Модерністи намагалися віднайти нові художні форми для втілення нових ідей. В літературі цього періоду відчутна тенденція до, сказати б, панестетизму, символізації зображуваного; реальність сприймалась як естетичний феномен.
Щодо модернізму в українській літературі, то маємо не програмово організований національно-культурний рух, а сформований внаслідок творчої еволюції окремих митців напрям. Модернізм відкривав нові художні моделі та структури (неоромантизм, неореалізм, імпресіоністичний символізм, метафізичний символізм тощо); намагався охопити елементи різноступеневої стилістики (імпресіонізму, символізму, неокласицизму).
Безперечно, одним з найяскравіших представників раннього українського модернізму є Леся Українка. Творчість письменниці багатогранна: авторка увійшла в літературу як лірик, вона пробувала себе і в царині прози, але, безумовно, вершиною творчості письменниці є її драматургія. П’єси Лесі Українки постійно привертають увагу дослідників, але, мабуть, не викличе заперечення той факт, що будь-які студії не можуть охопити всю незглибимість проблематики творів письменниці. В корпусі драматичних творів Лесі Українки чільне місце посідають античні, біблійні, середньовічні... теми. Так, у своїх творах авторка звертається до минулого, проектуючи його на сучасність. Скажімо, за провідним в середньовіччі ритуалом лицарства досить виразно вгадується сучасність. Очевидно, що життя письменниці – це приклад відповідності висловленим у своїй творчості ідеалам. Оксана Забужко у праці “UNE PRINCESSE LOINTAIN: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема” справедливо наголошує на зв’язку між свідомістю родового спадку Лесі Українки з розробкою тем її творів (“Камінний господар” – “кодекс честі”), розглядає творчість письменниці як художній доробок занадто масштабної постаті в історії феміністичної культури XX ст. [5, с. 44].
Лицарство – це головний ритуальний культ середньовіччя. За словами Ярослава Поліщука, воно кодифікує суспільну мораль, формує як чоловічий, так і жіночий еталон поведінки. Але в усіх його виявах можна спостерегти приховану двозначність, внутрішню контрастність [12, с. 337]. Лицарський ритуал виявив прекрасні пориви середньовічної людини. Припустімо, що спочатку лицарський культ справді уособлював дещо чисте, непорушне і священне, лицар завжди дбав про визнання суспільством, про своє Я, але, в той же час, був наділений мужністю, благородством, самовідданістю і саме це відповідало його кодексу честі. Згодом цей ритуал зазнає деградації внаслідок “розщеплення його на сутність і маску” [12, с.337]. Лицарство ніби розщеплюється на ритуал і відповідність йому. Ця особливість доволі яскраво відобразилася в творчому доробку Лесі Українки. Лицарський кодекс у творчості авторки досить неоднозначна тема, яку варто розглядати і в контексті її епістолярної спадщини, адже саме в листах авторка нерідко обґрунтовується вибір тих чи тих тем, окреслюється ставлення до оточуючої дійсності.
Чи не найповніше тема лицарства репрезентована в драмі Лесі Українки “Камінний господар”, дія якої розгортається саме в часи панування лицарського культу. Дон Жуан – один з найпопулярніших “вічних” образів світової літератури, який зазнає своєрідної реінкарнації в п’єсі письменниці. Здається, можливості інтерпретацій цього образу невичерпні, не випадково ж тема "донжуанства" вже кілька століть, за словами письменниці, “мучить собою людей” [9, с. 335]. Дон Жуан Лесі Українки ніби балансує на межі між лицарською честю, ритуалом і “внутрішньою волею” [12, с. 143]. В його характері прослідковується певна роздвоєність, у ньому ніби живуть дві особистості, що виявляється по-різному, залежно від ситуації. Дон Жуан не може обрати між обов’язком і коханням. Поступово розвіюється й ореол “лицаря волі”, який він так плекав, Дон Жуан втрачає своє Я, поглинається “камінною стихією”:
Він!.. Його обличчя!
Де я?. Мене нема ... се він ... камінний! [8, с. 156-157 ]
У розвідці Віри Агеєвої “Чому торжествує Камінний господар” окреслено міри впливу “камінної стихії” на долю головних героїв драми Лесі Українки; згадано і про формулювання кодексу “лицарської моралі і честі” [1, с. 48]. Моральні якості Дон Жуана не відповідають лицарському кодексу, його поведінка далека від ідеалу. Можна сказати, що лицарство не є однією з домінант його особистості. Кам’яна стихія поглинає Дон Жуана через його слабкість.
Здається, своєрідною “шкалою вимірювання” лицарських чеснот у "Камінному господарі" виступає образ Командора, який справді втілює в собі всі найкращі риси лицарської доби, як зазначає авторка “се більше символ, ніж людина” [9, с. 386]. Образ Командора є символом епохи середньовіччя з її культом прекрасної дами і благородного лицаря. Про нього Леся Українка писала в листі до О. Кобилянської: ”Командор вийшов надто схематичним..., я була уважніша до нього і принаймні дала йому якесь логічне поводіння і справжній смисл в драмі [9, с.386]. Справді, не просто навіть в його поведінці вловити найменшу хибу, всі дії Командора підпорядковані лицарському кодексу, якого він жодного разу не порушує, не дарма ж він посідає найвищу посаду в лицарському середовищі. Саме цей образ символізує все камінне. Актуалізація “камінної” теми знаходить своє відображення і в драмі “У пущі”.
Уособленням “усіх чеснот лицарських” в творі “Камінний господар” виступає, очевидно, й образ Долорес. У п’єсі він ніби затемнюється постаттю донни Анни. В листі до О. Кобилянської Леся Українка зауважує: "Шкода, що не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти донни Анни" [9, с. 386]. Долорес – це уособлення самозреченості й жертовності. Має рацію Я. Поліщук, що “саме шлях жертовного самозречення протиставляється силі земної матеріальної влади. Це і є та свідома жертва, ціною якої викупляється індивідуальна воля” [12, с. 144]. В такий спосіб Долорес вивищується над іншими персонажами драми, позаяк над нею ніщо камінне не має влади.
Про культ ритуальної жертви говорить у своїй праці “Леся Українка: християнство - екзистенціалізм – фемінізм” Тамара Гундорова, яка підкреслює: “Леся Українка вводить жінку в культуру, життя й історію” [2, с. 27]. Так би мовити, інваріантами образу Долорес у творчості Лесі Українки досить часто виступають жінки, зокрема Міріам (“Одержима”), Кассандра (“Кассандра”) та ін. Їхнє кохання – це найчастіше самозречення без жодних сподівань на винагороду [1, с. 47]. Поруч з цими постатями можна поставити й образ Принцеси з драми "Осіння казка".
Лицарство як один з провідних мотивів творчості Лесі Українки до певної міри знайшов своє вираження й у драмі “У пущі”, де головний герой – Річард Айрон – від самого початку і до останнього не відступає від своїх принципів (воля – кохання – особистість). Річард, подібно до інших персонажів драматичних творів Лесі Українки, стає жертвою культу, “камінної стихії” (“камінь” повернув проти нього). Ніщо не в змозі зрушити Річарда з його життєвої позиції, змусити відступити від своїх переконань, ідеалів: “Та важко вергнуть каменя на брата”[7, с. 86]. Він не хоче повернутися додому, аби не зрадити своє Я, а відтак – честі і врешті-решт залишається одиноким, тобто вже в цій ситуації стає жертвою ритуалу. Але Леся Українка “убезпечила свого героя від типової “хвороби” літератури раннього модернізму – тотального розчарування і апатії” [12, с. 147]. Ця прикмета характерна для творчої манери авторки. У драмі “У пущі” ця особливість є досить виразною. Сіра маса не має, сказати б, сили, і тільки одиниці виділяються з неї. Ця прикметна особливість творчості письменниці дістала назву неоромантизму. Неоромантичні тенденції виразно даються взнаки й у поемі “Роберт Брюс, король шотландський”, де головний герой не втрачає віри в перемогу за свободу рідного краю, а звідси – у свою власну. Роберт наділений усіма найкращими рисами лицаря, для нього не існує нічого ціннішого за честь, славу й волю. В цьому творі маємо ціле військо лицарське, але виділяється власне один серед усіх, що гідний називатися лицарем. Авторка концентрує увагу на тому, що Роберт прагне здобути найдорожче – волю, яка контрастує з багатством.
Характерною в цьому відношенні є драма “Осіння казка”. Знаменно, що втіленням лицарських чеснот у драмі виступає жінка – Принцеса, яка прагне волі, намагається врятувати і себе, і народ. Саме через внутрішній конфлікт лицаря Бертольдо і його протистояння зовнішньому світові (“Давня казка”) розвіюється ореол лицаря. Власне Поет тут виступає лицарем правди і волі, над ним ніщо не має влади, адже в нього висока мета – служити людям.
Доречним тут видається звернення уваги на поняття лицарської слави, оскільки саме вона увінчує всі подвиги лицарські. Лицарська слава є однією з домінант у змалюванні характерів Роберта (“Роберт Брюс, король шотландський”) та Поета (“Давня казка”). У дещо іншому ключі зображується слава Дон Жуана (“Камінний господар”) – слава спокусника.
Епістолярій письменниці дає уяву про певний зв’язок між творчістю і життєвими позиціями Лесі Українки. Тема лицарства проступає навіть в листах авторки, де вона зокрема наголошує на особливостях тональності своїх творів: "щоб відповідь одбивала своїм спокійним, навіть "рицарським" тоном" [9, с. 142]. Кожна нова драма ніби доповнює попередній образ, тому перспективним видається розгляд тієї чи тієї проблеми на рівні всього корпусу драматургії Лесі Українки. Скажімо, Т.Мейзерська справедливо зазначає: "Символічна ідея в драмах Лесі Українки перекриває реально висловлений нею зміст, сконденсовує його у певний цілокупний образ, смисл, метафору певного духовного поняття. Зіткнення межі реально висловленого і сугестивного, творення на цій вищій грані закономірно породжує міфотворення. І тому будь-яка найглибша інтерпретація творів Лесі Українки не може бути до кінця вичерпаною” [11, с. 30]. Звертаючись до середньовічної тематики, авторка ніби зазирає в минуле, але воно не постає як давноминуле, а мислиться як завжди і скрізь, оскільки надто, так би мовити, глобальною є проблематика її творів, тому-то твори письменниці і до сьогодні не втрачають своєї актуальності. Творча спадщина Лесі Українки – це своєрідна проекція не тільки на сучасність, а й у майбутнє. Авторка у своїх творах нерідко вдається до теми лицарства (ритуалу) і відповідності йому, в зв’язку з цим, письменниця змальовує неоднозначні образи, часто вдаючись до розкриття характеру через зображення внутрішнього конфлікту. Деякі персонажі відповідають усталеному в свідомості людства лицарському кодексу, чимось наближуючись з життєвими позиціями самої письменниці (це нерідко жінки: Долорес, Міріам, Принцеса, Кассандра). Письменниця створює далеко не ідеальні образи, які внаслідок усвідомлення ваги життєвих цінностей, насамперед волі, досить часто набувають рис, сказати б, стоїцизму. В такий спосіб Леся Українка модернізує українську драму, ставить у центрі твору жінок, образи, які змогли подолати багатовікові патріархальні традиції, авторка звільняє їх від пасивної ролі в суспільстві. "З-поміж письменників рубежу століть, Леся Українка була однією з найрадикальніших авторок, які деконстрували античну, християнську, середньовічну... традицію” [1, с.49]. В усій творчості письменниці жінка перестає бути “мовчазною тінню”, вона "заговорила" і це є одним зі шляхів до її самоствердження.
Творчість Лесі Українки багатогранна і неоднозначна, що зокрема досягається і глибокою символічністю її поем, драм і т. ін. Письменниця у своїх творах намагається “звільнити особистість у натовпі” [12, с. 285], ставить у центрі творів власне індивідуальність, яка контрастує з сірою масою. Ці характерні особливості творчої манери авторки дістали назву неоромантизму. Леся Українка убезпечила свого героя від розчарування, апатії, що було прикметною рисою літератури раннього модернізму.
Щодо однієї з провідних тем творчості письменниці – теми лицарства – то вона реалізується декількома способами: крім звернення до середньовічної тематики, де лицарський культ був одним з провідних, концепція лицарства проступає і в інших творах. Приміром, в ряді драм Лесі Українки кодекс честі посідає чільне місце в розробці художньої концепції тієї чи тієї п’єси. Так, навіть в останній завершеній драмі – "Оргія" – честь є однією з основних домінант, що рухають учинками Антея, центрального персонажа твору, а відтак – драматичною колізією. Отже, лицарство як риса характеру чи, сказати б, буттєва одиниця – це життєва позиція, яка обирається свідомо. Важко вважати лицарем того, хто в реальності дотримується лише ритуалу і є далеким від сповідування основних лицарських канонів, принципів. Лицар – це особистість, яка не повинна схилятися перед культом, а поєднувати слово з учинком, служити високим суспільним ідеям, не втрачаючи своє Я за будь-яких обставин.
Як вже зазначалося, лицарство – це культ, який передбачає усталений еталон поведінки людини, але в творах Лесі Українки значення цього поняття дещо трансформується. Характерною ознакою лицарського кодексу в творчості авторки є, безперечно, самопожертва, що “прокладає шлях” до волі. Саме поняття лицарської честі, слави й волі є центральними в художньому доробку письменниці. Авторка не зосереджується на власне культові, який вже “залишився поверховим камуфляжем без сутності, що його покинула” [12, с. 337]. В концепції Лесі Українки лицар це той, хто поставив перед собою мету – служити людям.

Татьяна Преображенская. Рыцарский кодекс Леси Украинки в контексте литературного и эпистолярного наследия.
В данной статье рассмотрен средневековый ритуал в литературном и эпистолярном наследии Леси Украинки; раскрыто соответствие между её жизненными позициями и творчеством.
Ключевые слова: модернизм, рыцарство, ритуал, соответствие, честь, слава, воля.

Література:
1. Агеєва В. Чому торжествує Камінний господар // Слово і час. – 1996. - №8 – 9. –С. 42-48.
2. Гундорова Т. Леся Українка: християнство - екзистенціалізм – фемінізм // Слово і час. – 1996. – №8-9. –С.19-28.
3. Гуменюк В. Шлях до “Одержимої”: Творче становлення Лесі Українки – драматурга: Монографія. – Сімферополь: “Таврія”, 2002. – 232 с.
4. Забужко О. UNE PRINCESSE LOINTAIN: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема / Слово і час. – 2001. -№2 – C. 6-18
5. Забужко О. UNE PRINCESSE LOINTAIN: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема / Слово і час. – 2001. -№3 – C. 44-53.
6. Листи так, довго йдуть... Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі // Упорядкування, передмова та примітки Світлани Кочерги; післямова Оксани Сліпушко. – Київ: Вид. центр “Просвіта”. 2003. – 308 с.
7. Українка Леся Твори у 10-ти томах. – Київ: “Дніпро”, 1965. – Т. 5. – 309 с.
8. Українка Леся Твори у 10-ти томах. – Київ: “Дніпро”, 1965. – Т. 6. – 242 с.
9. Українка Леся Твори у 10-ти томах. – Київ: “Дніпро”, 1965. – Т. 10. – 450 с.
10. Моклиця М. Модернізм – проблема теоретична і психологічна // Слово і час. – 2001. -№1. – С. 32-38.
11. Мейзерська Т. Проблеми індивідуальної міфології (Т. Шевченко – Леся Українка): Автореферат десерт. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук. –К.: 1997.
12. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія. Видання друге, доповнене й перероблене. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2002. – 392 с.