Олександр ГУБАР
ПОЕТИКА ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ "БОЯРИНЯ"

В статті розглядаються досі не досліджені аспекти поетики драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня". Ключові слова: поетика, білий вірш, логаеди, ритмомелодика, поетичний синтаксис, розмовна мова, інтонаційність, драма ідей, психологізм, індивідуалізація, пісенність, публіцистичність, конфлікт, колізія.

Драматична поема Лесі Українки - це один із вершинних її творів. Цілком справедливо дослідники ставлять її поряд з класичною "Лісовою піснею", "Кассандрою". Але якщо іншим драматичним творам Лесі Українки пощастилося щодо їх наукового осягнення, то цього не можна сказати про "Бояриню". Це пояснюється насамперед не мірами естетичної вартості твору, а невписуваністю його в ідеологічний контекст адміністративно-репресивної системи тоталітаризму. Поема була вилучена на кілька десятиліть з історії новітньої української літератури, перебуваючи під забороною в спецсхронах, незнаною читачами і недоступною літературознавцям.
"Бояриня" - присвячена осягненню драматичних подій української національної історії доби Руїни, доби найтрагічнішої історії України, з усіма гострими зіткненнями, драматичністю її національного життя.
Загнана тяжкою хворобою в далекий Єгипет, зі спалахнулим почуттям ностальгії за рідною Україною, Леся Українка 1910 року за три доби вивершила свій твір. Повертаючись втретє з Єгипту, вона прибула до Києва до матері на вулицю Маріїнсько-Благовіщенську, 101. Щоб побачитися з Лесею, приїхала і сестра її Ольга з сином Михайлом й Ізидора з чоловіком Юрієм, і брат Микола з Колодяжного. Ось тоді, в родинному оточенні, Леся Українка прочитала ще не публіковану "Бояриню". Поему вперше видрукувала Олена Пчілка 1914 р.
"Бояриня" пройшла через "ідеологічну інквізицію" тоталітаризму, каторжної заблокованості української культури в радянські часи.
3 - 8 вересня 1991 р. у Луцьку з нагоди 120-річчя від дня народження письменниці відбувся симпозіум "Леся Українка і світова культура". Організаторами його виступали Академія наук України, Інститут літератури імені Т. Г. Шев-ченка АН України та Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки, співорганізаторами - Український комітет Міжнародної асоціації вивчення і поширення слов'янських культур та РАН. Взяло участь понад 200 вчених, зокрема й із Болгарії, Австрії, Чехословаччини, Польщі, Німеччини, Франції, США, Канади, Китаю, Японії, Білорусії, Росії, Вірменії, Таджикистану.
Серед пленарних наукових доповідей привернула увагу доповідь Ліни Костенко "Геній в умовах заблокованої культури". Доповідачка глибоко розкрила систему розправ над геніальними діячами культури в Україні, зокрема над Лесею Українкою.
Крім брутальних заборон, репресій, вилучення творів, існував ще й такий тип заблокування генія - це коли тоталітарна система, держава привласнює його собі, бере на озброєння своєї ідеології. І те, і те сталося з Лесею Українкою. Якщо придивитись до її посмертної долі, то не важко помітити, що в голосній славі за радянських часів їй не відмовлено. Навпаки. Було зроблено найпідліше. Заборонивши "Бояриню", вилучивши ряд найсильніших віршів, вирізавши з "м'ясом" із видання Книгоспілки передмови репресованих авторів, - натомість всіляко підносили як "співачку досвітніх вогнів", як ретельну читачку Маркса, приписали їй переклад "Ткачів" Гауптмана - перекладала вона його чи не перекладала, головне - щоб про повстання сілезького пролетаріату". Якщо не можна заборонити поета, замовчати, то хоч заблокувать його в такий спосіб. "Геній Лесі Українки затерп у кігтях імперії..."
Але в зарубіжжі увага до творчості Лесі Українки не вгасає. 23 і 24 квітня 1982 року в Сорбонні (Париж) відбувся семінар про творчість Лесі Українки. В ньому взяли участь учені Франції, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччини. А 1983 року вийшов збірник французькою мовою "Документи семінару Лесі Українки". - Париж-Мюнхен. 1983. Actes du colloque Lessia Oukrainka. - Paris-Munich, 1983.
Серед статей, в яких автори торкалися дослідження драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня", опубліковано три: Ольги Вітошинської (Париж) "Конфлікт поколінь у Лесі Українки". Авторка стоїть на тому, що вся творчість Лесі Українки характеризується "боротьбою проти помилкових концепцій патріотів з питань літературних і політичних, дуже пов'язаних між собою протягом всієї історії України". "Не завжди, - відзначає дослідниця, - погоджувалася поетеса в трактуванні цих питань з матір'ю і з своїм "батьком духовним" Михайлом Драгомановим, який ввів її у таємниці світової літератури. Якщо Драгоманов схилявся перед федерацією з Росією, Леся Українка навпаки ратувала за повну самостійність України від її "старшого брата".
О. Вітошинська акцентує, що поетеса вела цю боротьбу і через диспут в родині, і в літературній групі "Плеяда", і в своїй кореспонденції, і принагідно в своїх літературних творах.
Окремо зупиняється авторка статті на драматичній поемі "Бояриня", торкаючись і поетики, одну із рис якої вона вбачає в осягненні "конфлікту поколінь одного і того ж віку: одного - вільного (Оксана Перебійна) і другого - закабаленого Москвою (Степан)". Оксана своєму чоловікові Степанові говорить про його "новітню батьківщину" Росію, Москву - деспотичну і дику. Леся Українка подає ставлення до Москви Степана, його батька, а також старого Перебійного та його сина Івана.
Друга стаття належить професору Роману Жилавому (США) - "Протест проти деспотизму у Віктора Гюго і Лесі Українки". Автор називає Лесю Українку "відкритою ідеям найбільш поширеним в європейській літературі її часу". Однак в кінці ХІХ століття в усій українській літературі частково відновилася орієнтація до епохи Руїни Січі, тобто 20-х років XVII століття. Р. Жилавий нагадує твори, що з'явилися в українській літературі. Тут і славетний роман М. Костомарова "Чернігівка" (1881), "Гетьман Дорошенко" - драма Людмили Старицької-Черняхівської (1911), "Сонце Руїни" (1911) - п'єса Василя Пачовського. Нарешті монографія Костомарова (1890).
Автор підкреслює - "Це кінець ХІХ і початок ХХ століття, коли українська література характеризувалася прославленням боротьби за незалежність України в ХVII столітті. Віддавався реверанс гетьманові Петрові Дорошенкові, який пожертвував своїм життям за батьківщину. В цей контекст по-своєму вписалася й Леся Українка, написавши принциповий твір "Бояриня". Твір відзначається гострою критикою московського деспотизму в Україні".
У статті здійснено порівняльний аналіз "Боярині" зі збіркою Віктора Гюго "Кари" ("Les Chatiments").
В. Гюго викрив політичного авантюриста Наполеона ІІІ, проклявши цю таку ж огидну владу "як і царизм Романових, що збудив у Лесі Українки ненависть і огиду на півстоліття пізніше".

Між творами Лесі Українки і Віктора Гюго, на думку автора статті, існує "значна відмінність", визначена політичними обставинами: "Французький деспот - сам француз, син французького народу, ним породжений, рідний. Навпаки, деспот, що гнобить Україну - це тиран іноземного походження. Цар - це інородець, який примушує, нав'язує волю іншого народу, народові, який має свої власні традиції, мову і дихання. Але ця відмінність побічна. Маємо більш сутній зв'язок тут між криком протесту Віктора Гюго в "Карах" і самої Лесі Українки в "Боярині". Обоє співають однією душею, яка підносить голос проти несправедливості і гніту. У творах В. Гюго і Лесі Українки панує бунтарський пафос. В Лесі Українки інколи виникали сподівання на "міжнародний соціалізм", що знищить деспотичний русифікаторський царизм і при випадку виведе на шлях незалежності усі національності закабалені Москвою. У Лесі Українки "ненависть до Росії залишилася непохитною". Росія - "це недруг нещадний України, єдиний, що не дозволяє їй існувати".
Автор підсумовує: "Напевно ось чому сучасна радянська критика не говорила про "Бояриню" і ухилялася включити цю п'єсу до "повного" видання творів автора".
У статті Р. Жилавого є окремі цінні зауваження щодо поетики "Боярині". Це зокрема зосередження уваги на розв'язці драматичної поеми, яку він вважає психологічною, естетичною та ідеологічною. Не оминув автор і значущості та естетичної яскравості окремих метафоричних образів. Зокрема образів квітки, вільного птаха. Згодившись на великодушний пацифізм, героїня Оксана хоче вмерти, зів'янути, як квітка, якою Степан так захоплювався, побачивши її при поливанні барвінку. "Ця квітка - символ юності, життя, свободи, благополуччя країни. І вільним птахом іще Оксані хотілося бути. І квітка, і птах - це метафори свободи і незалежності". Влучно підкреслено створений поетесою "контраст між отим московським холодом, снігом, цими туманними небесами і теплом, ясністю голубого неба і сяючим сонцем України" [5].
Автором третьої статті "Леся Українка і Ренесанс української літератури двадцятих років", де також своєрідно представлена "Бояриня" Лесі Українки, виступила Оксана Ашер - донька Михайла Драй-Хмари, що мешкає в США. Авторка наголошує, що сучасна українська література не еволюціонувала так, як інші європейські літератури. Українські письменники працювали в несприятливих умовах "утисків російської влади".
Важливим у розвитку сучасної української літератури було невичерпне багатство народного мистецтва. Особливо блискучим і плідним був період, що слідував за подіями короткої незалежності України. Не зважаючи на поразку незалежності України, піднялася свідомість.
Свою роль у ренесансі української літератури зігралa представник європеїзму української культури та письменства Леся Українка. Вона стала одним із зачинателів українського літературного Ренесансу кінця ХІХ та початку ХХ століття. Продовжувачами її праці були представники українського пожовтневого розстріляного Ренесансу 20-х - початку 30-х років. Цю велику роль зіграла Леся Українка, спираючись на Шевченка, Франка і на письменників західноєвропейської літератури, а також на підтримку М.Драгоманова і матері - письменниці Олени Пчілки.
Окремо Оксана Ашер розглядає у статті критичне осмислення Михайлом Драй-Хмарою драматичної поеми "Бояриня". Твір Лесі Українки, на думку Драй-Хмари, "розповідає про деструкцію України в XVII ст., несе спеціальний сенс для всієї України". "Ця чудова поема залишається завжди недоступною для читачів Радянського Союзу". Головні персонажі "Боярині" вигадані. З великою сміливістю Драй-Хмара переконує, що ці персонажі складають частину не лише своєї епохи, а могли б легко існувати в безправній Радянській Україні. Можна зустрітися з такими персонажами, як Оксана та Степан, на думку Драй-Хмари, і в Радянському Союзі.
Оксана Ашер, виходячи з концепції М.Драй-Хмари, дає свої міркування: "Якщо розглядати цей твір як алегорію, що приховує достовірні аспекти нашого життя, то можна бачити її в особі Степана, який загубив зовсім почуття національної ідентичності. Він став представником тієї частини інтелектуальної еліти України, яка втративши контакти зі своїми співвітчизниками, адаптувалася в російському суспільстві. Степан, прийнявши російську культуру, вклонився в слухняності перед царською владою. В постаті ж Оксани навпаки змальовано зовсім іншого репрезентанта інтелігентної української еліти. Вона бореться за принципи національної ідентичності, але не приходить до визволення від московського гніту".
Кілька слів про оцінку "Боярині" в радянському українському академічному літературознавстві. У першому томі "Історії української літератури в двох томах", присвяченому дожовтневій літературі (Видавництво Академії наук української РСР, Київ, 1954) "Бояриня" була піддана вульгарно-соціологічній фальсифікації і фактично викреслена з творчого активу письменниці. "В творі правдиво відображено патріархальний побут московських бояр, але в цілому драма письменниці не вдалася". Цілком в дусі вульгарного соціологізму, письменниці приписувалося: "Всупереч історичній правді, у цьому творі ідеалізована українська козацька старшина". По-друге: "В драматичній поемі не показано, що возз'єднання України з Росією відповідало заповітним прагненням українського народу".
Певний крок від фальсифікаторського вульгарно-соціологічного тлумачення "Боярині" до об'єктивнішої оцінки твору Лесі Українки знаходимо у восьмитомному академічному виданні "Історії української літератури" (1967 - 1971). "Письменниця засудила тут колонізаторську політику царизму щодо України ще в середині XVII ст., подала історично правдиві картини домостроївського укладу життя московських бояр, підкреслила волелюбність українського народу". Автор статті про Лесю Українку О. Ф. Ставицький відзначає "недолік" "Боярині": "у творі мало того, що єднало два братні народи - російський і український". Нагадував автор ще й про невдоволення Лесі Українки своїм твором. У статті немає жодного слова про естетичну своєрідність, особливість поетики художнього твору. В цьому слід вважати прояви того ж таки вульгарного соціологізму, заідеологізованості академічного літературознавства 60-70-х років.
Леся Українка визначила жанр "Боярині", назвавши її драматичною поемою. В теоретичних працях драматичну поему відносять до мішаних форм. Професор П. Волинський говорить: "Драматична поема - це твір написаний у діалогічній формі, але без призначення постановки на сцені. Зразками цього жанру є "Фауст" Гете, "Каїн" Байрона. Ряд драматичних поем написала Леся Українка ("В катакомбах", "У пущі" та ін.).
Є і дещо точніше визначення цього жанру: "Драматична поема" - це невеликий за обсягом віршований твір, у якому поєднуються форми драми та ліро-епічної поеми. В основу драматичної поеми закладається внутрішній динамічний сюжет - власне конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними".
З наведених тут теоретичних визначень жанру драматичної поеми випливає висновок: в жанрі закодована система комбінацій естетичних прийомів, засобів, елементів поетики.
Лесю Українку академік О. І. Білецький назвав творцем "драми ідей". В її драматичних поемах, зокрема у "Боярині", сюжет заґрунтований на світоглядно-ідейних та морально-етичних принципах і на осягненні соціально-національної проблематики долі України. Він розгортається на антитезі "рідний край" і "чужина", Україна і Москва, тюрма і свобода.
Олена Онуфрієнко стверджує, що "саме тоді, коли свобода людини, її право на самовираження, від особистого ("Адвокат Мартіан", "Одержима", "Руфін і Прісцілла", "У пущі", "Камінний господар" та ін.) й до соціально-національного ("Оргія", "Бояриня") цілковито заперечуються, герої творів Лесі Українки стають перед тією екзистенційною "межею", яка змушує їх усвідомлювати необхідність найсакральнішого - свободи. І тут, як і в пізніших романах Ж. П. Сартра та А. Камю, свобода, а точніше - пошук шляхів до неї, стає основним змістом життя людини. Таким чином, образи, виведені Лесею Українкою, стають образами-символами, а самі драми перетворюються на драми ідей".
На думку О. Онуфрієнко "драматургія Лесі Українки трагічна - її герої гинуть. І це все відповідає тій основній ідеї, яка закладена Лесею Українкою, - перемогти або загинути, адже в боротьбі за волю й торжество вищої людяності завжди приносилися жертви". "А боротьба Лесі Українки за відродження вільної гордої людини, патріота своєї знедоленої Вітчизни, була, справді, подвигом". Трагедія особистості Оксани і трагедія України має глибокий філософський зміст, схиляє до роздумів про суть буття.
Спробу узагальнююче окреслити поетику Лесі Українки в драматичних творах і в тому числі в драматичній поемі "Бояриня" при вивершенні жіночих постатей зробив Лукаш Скупейко. Дослідник має рацію, стверджуючи, що "жінки в нашої поетки - це носії найглибших думок, почуттів, не зациклюються на собі , не замикаються в особистій емоційній тілесній, інтелектуальній шкаларущі, а постійно намагаються подолати власну суб'єктивну обмеженість, зокрема й специфічно жіночу". Як і чоловічі образи, "вони постають як характери, які силою свого духу і переконання можуть стати супроти всього людства, супроти цивілізації, стати, якщо хочете, поруч або й над Месією. Міріам, Кассандра, Тірца, Мавка, Прісцілла, Оксана - це трагічні постаті. Зрештою тому й трагічні, що здатні на такі почуття і на таке духовне прозріння".
Л. Скупейко підкреслює, що "шукати в цьому якогось специфічного жіночого, феміністичного підтексту немає жодних підстав та й потреби. Це - образи створені жінкою, і, зрозуміло, ніщо жіноче їм не чуже". Фемінізм як суспільну рівноправність поетеса вважала аксіомою.
Драматична поема "Бояриня" написана білим віршем, вільним від римування, характерним для поетичної драматургії.

Білий вірш у драматургії вперше був використаний ще попередником В. Шекспіра Крістофером Марло. З великим успіхом застосував його В. Шекспір, Дж. Мільтон, Й. В. Гете, О. Пушкін, І .Кочерга та ін. В трагедіях, героїчних драмах використовується п'ятистопний ямб, який "позбавлений рими, набуває гнучкої та природної інтонації". П'ятистопним ямбом скористалася Леся Українка у "Боярині" і в інших драматичних поемах. Ритмомелодика "Боярині" побудована на засадах силабо-тонічної системи. Вірш астрофічний. Наскрізно перейнятий розмовною мовою, що зумовлено діалогічною структурою драматичної поеми. У "Боярині" свої особливості має поетичний синтаксис, звукопис, по-своєму майстерно збагачена поетика твору традиціями народнопоетичної словесної творчості. Наявні вкраплення публіцистичності. В поемі не знайти вражаючих ефектністю символів та тропів. Вона увійшла в історію новітньої української літератури вершинним твором в новаторському, глибинно естетичному осягненні проблеми долі України, її народу під колоніальним гнітом російського самодержавства. Виражена естетично досконало ідея української ментальності, гуманістично величного національного характеру з його прагненням до волі, самовиявлення та розвитку.
Уже наголошувалося, що в "Боярині" домінуючим є п'ятистопний ямб. Але для вирішення естетичних завдань, розкриття складності і своєрідності індивідуальностей героїв, їхніх характерів, внутрішніх духовних, психологічних рис, динаміки думок, настроїв, драматизму переживань обмежитись лише домінуючим розміром п'ятистопного ямба, що прекрасно розуміла поетеса, не обійтися. Тому вона знаходила вихід в зверненні до логаедності - вживання змішаних розмірів. У поемі натрапляємо на змішування ямбічних, хореїчних, дактилічних стоп і амфімакра, дактиля та інших.
Уже на початку твору маємо приклади поєднання різностопних рядків:

МАТИ. Оксано, де ти?
( - / ( - / (
ОКСАНА. Ось я йду, матусю.
- ( / - ( / - (

Перший рядок - мова матері - рядок двостопного ямба. Другий рядок - мова Оксани - рядок тристопного хорея. Але цікаво, що в поєднанні цих різностопних рядків "ОксАно, дЕ ти? - Ось я йдУ матУсю." утворилася ритмічна єдність п'ятистопного ямба.
Показовим прикладом є діалогічна партія значного козака з старшини, батька Оксани - Олекси Перебійного.

ПЕРЕБІЙНИЙ
Про них ти не турбуйся.
Підкоморій
Їх запросив на бенкет, а тебе
Я випрохав до нас:
"Я сам, кажу їм,
Щось недугою трохи, то не можу
На бенкетах гуляти, а Степана,
По давній приязні до його батька,
Хотів би пригостити в себе в хаті
Він молодик, йому ще не пристало
На бенкети великі учащати".
Боярам, видко, вже запах медок
Та варенуха, отже, роздобрились
Та й мовили: Нехай собі парнішка
Сидить у тебе хоч і до від'їзду.
Навіщо він нам здався.

В рамках п'ятистопного ямба білого вірша вільно себе відчуває жива розмовна мова. На різних рівнях відчутне панування різноцвіття оповідної інтонаційності з її акцентаціями на подробицях зі сфери побуту (лексеми: бенкет, медок, пригощати, варенуха). В мовній партії Перебійного наявні іще й інші лексеми та вирази зі сфери розмовності. Про Степана він говорив старим боярам: Він молодик, йому ще не пристало на бенкети великі учащати (курсив мій - О. Г.).
Слово молодик з розмовної мови, замість юнак. Виділені тут курсивом й інші слова взяті з живого розмовного мовлення і в єдності з цілим виразом.
До речі, деякі з цих лексем знадобилися для вираження уїдливої іронії до бояр, з їх дешевою морально-етичною духовністю. Їм досить для того, аби роздобритись і відпустити Степана, "щоб запах медок та варенуха". Майстерно здійснена поетесою імітація під розмовну мову мови старих бояр:
Нехай собі парнішка
Сидить у тебе хоч до від'їзду.
Навіщо він нам здався.
І пестливе російське слово парнішка, і вихоплений з розмовної стихії вираз "навіщо він нам здався" вносять нові свіжі штрихи живої розмовності.
В подальших звертаннях Перебійного до Степана своєрідно виявляються запрошувальні інтонації в поєднанні з лексемами також вихопленими з усномовної стихії:

ПЕРЕБІЙНИЙ:
Я джурі накажу,
нехай перенесе твоє манаття (курсив мій - О. Г.)
до нас, та й заберу тебе в полон,

поки не визволять бояри.
Ти, синашу, в мене
забудь всі церегелі (курсив мій - О. Г.)
Та ж зо мною
небіжчик батько твій хліб-сіль возив (курсив мій - О. Г.)
укупі ми й козакували.

І саме звертання до Степана чисто розмовної форми синашу, і такі лексеми, як манаття (це так про речі Степана), і оте церегелі (від цергелювати - метушитись), і речення з початковим зачином "та ж зо мною небіжчик, батько твій хліб-сіль возив, укупі ми й козакували", як і сама оповідна запрошувальна інтонація - все це від розмовності.
В другій дії драматичної поеми "У Москві" спостерігається збагачення поетики, що виявляється в посиленні викривального пафосу твору, драматизму, що переростає в трагізм при осягненні долі центральної героїні Оксани, - самовідданої патріотки, яка втілює позитивний ідеал поетеси і сприймається як широке узагальнення, що своєю ідейно-філософською значущістю та естетичною довершеністю наближається до символу.
Звертає на себе увагу потенційно багата ситуаційність, оперта то на гостроту колізій, то на лірико-драматичні епізоди родинного характеру. Леся Українка демонструє блискучу майстерність у використанні багатств української мови, якою вона володіє віртуозно.
Досконало мистецьки поетика мовної індивідуалізації персонажів твору. Насамперед майстерно і на різних рівнях використовується жива розмовна мова в її доцільності щодо розкриття людської особистості, особливостей її реакцій на життєві обставини. Спостерігається вкраплення в живу розмовність публіцистичних елементів. Плідне використання поетики уснопоетичної народної творчості - пісенності, прислів'їв, приповідок.
Багатством відзначаються поетика двох провідних персонажів "Боярині" - Степана та Оксани, з якими зустрічаємося вперше в експозиції твору. Дія відбувається в родині Олекси Перебійного. В діалогічних партіях Степана та Оксани зайняла своє важливе місце розмовна мова. Але органічно з нею злилися елементи уснопоетичної словесної творчості, особливо елементи народної пісні.
Степан та Оксана дружили іще в дитинстві. Але дитинство уже відплило в минуле. А тепер зустрілися друзі в пору юності, коли відвідало їхні душі те, про що вони досі не знали. Спалахнуло почуття, яке, за висловом М. Горького, людство назвало блідим словом - любов. Коли говорити про поетику цих дійових осіб, то необхідно насамперед зосередити увагу на поетиці їхньої душевної краси. Леся Українка досягає високої художньої виразності, яскравості поетики у розкритті внутрішнього світу героїв, коли кожен з них постає психологічно вирізьбленою індивідуальністю, характером, з своїми особливостями реагувати на навколишність.
Весняного вечора юна Оксана в саду. Поливає барвінок. Співає веснянки - оті дівочі пісні, такі захоплюючі мотивами любовними, розмаїттям образності, життєрадісністю. А може співає вона і пісню "Зелененький барвіночку, стелися низенько, а ти, милий чорнобривий, присунься близенько". Ні, ми такої пісні не чуємо з її вуст. Але барвінок, цей за висловом О. Гончара "пісенний образ", спонукає подумати про можливість Оксани, якщо не заспівати, то пригадати і цю пісню.
Леся Українка дуже захоплювалася веснянками, про що говорив К. Квітка. Ще будучи п'ятилітнім дитям, запам'ятовувала їх. Широко використала веснянки в "Лісовій пісні". В них виражено захоплення весною, що приносить коштовні дарунки - буяння природи з співом птахів. У молодих серцях збуджуються почуття любові, мрії про одруження.
Зачарований співом, Степан зустрічається з Оксаною, освідчується їй в коханні. Його душа також озивається відлунням пісні:

Панночко, се я,
Прости мене.
Ти гніватись не мусиш,

бо ти ж мене сама причарувала
і звабила, як соловейко співом.
Я не своєю силою прийшов...

У Степана інтимне почуття постає у злитності з почуттям краси рідного краю, з мріями про його волю. При цьому також виринає в його уяві пісенний образ квітки:

Мені була б не для забави квітка,
я бачу в ній життя, і волі образ,
і краю рідного красу.
Для мене
куточок той,
де б посадив я квітку,
здавався б цілим світом...

Дорогою квіткою для нього є і Оксана. У мовних партіях Степана та Оксани яскраво виявляються їхні інтимні переживання, що постають як прояв їхньої духовної краси, благородства. Водночас герої не можуть залишатися байдужими до обставин, у яких їм доводиться жити. Вступають у роль роздуми, коли інтимне, морально-етичне постає у співвідношенні з громадським. Починає звучати мотив чужини. Герої люблять свою рідну батьківщину - Україну. Але доля склалася так, що Степан мусить жити в Москві, слугуючи цареві, жити на чужині, куди доведеться перебратись і Оксані, коли стане його дружиною. І тепер у мову героїв входять іще й елементи публіцистичності - слова і вирази на позначення громадсько-політичних явищ: вотчина, бояри, цар, хан, воєвода та ін. Соціально-політичного забарвлення при цьому набувають контрастуючи і Москва - Україна: "чужина" - "рідний край". Звертаючись до Оксани, Степан скаржиться на свою неволю, ніби передбачає і страждання Оксани у відриві від батьківщини:

Що тільки дам тобі я на чужині
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне,
більш нічого.

Мотив "рідного краю", долі України, гнобленої "чужиною" - російським самодержавством, у "Боярині" є визначальним.

Уже з перших днів перебування в Москві Оксана, мати Степана та його сестра Ганна відчули насильне приниження людської гідності. Навіть в церкві, під час служби божої, жінки-москвички відверто ввічі їх обзивають "хохлушками", "черкешанками", ображають, насміхаючись над українським вбранням. Адже воно є тим природним складником української народної духовності, ментальності, яке складалося упродовж віків.
Душевний спротив викликає у Степанової матері нав'язування "вбиратися по-їхньому". Вона нагадує Оксані, що батько Степана дожив вік "у кармазиновім жупані", а "на смерть я його нарядила в мережану сорочку". Та й Степан з Оксаною стояли під вінцем в українському убранні.
Народними прислів'ями мати виражає становище в якому їм довелось опинитись: "з вовками жий, по-вовчи вий".
Дивні звичаї серед московських жінок. Адже їм чомусь забороняється перебувати при бесіді з чоловіками. "Ходити по Москві самій не можна". Іще: "Баришні сидять по теремах... Не бачать світа. А співати по гаях? Такого тут і зроду не чували" - так ділиться своїми враженнями Ганна.
Оксана прагне не піддаватися насильницькому приниженню своєї людської гідності. У її душі виникає цілий вибух презирства до так званого звичаю, про який їй сповістив Степан. Він її просить швидко перевдягнутись в московське вбрання, щоб зустріти бояр, почастувати, а тоді: "уклонишся, боярин поцілує тебе в уста..."
З огидою і гнівом вона заявляє - "Не піду!" Від Степана вона дізнається, що своїм вчинком вона погубить і його, і себе. Бо той "старий дурний дяк" "має силу". "Він оклепає нас перед царем, а там уже й готово "слово й діло."
Поетеса вдається до засобу перехресної характеристики. Іще мовить слово ридаюча Ганна про отого дяка:

Ой сестричко!
Якби ти знала, що за лютий дід
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько!
Не загуби ж ти нас!

Оксана з болем у душі змушена була піддатись отому грубому, насильницькому моральному приниженню, знущанню. Вона з жахом звертається до Степана:

Степане,
та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя
бусурманська?

Простежується збагачення поетики іще й на інших рівнях. В мовних партіях персонажів для акцентації їх душевної проникливості часто вживаються пестливі слова, які посилюють інтимізацію психологічних переживань, емоційність мовлення Так, наприклад, в мовних партіях матері в Оксани та Степана пестливі слова, вжиті з почуттям естетичної міри, служать вираженням материнської ласкавості, любові. Мати Степана називає Оксану донечкою, голубонькою. Оксана ж назива свекруху матінкою. "Доню" - так звертається Перебійниха до Оксани.
Пестливі слова знаходять собі місце і в мові Оксани та сестри Степана Ганни. Щиросердно і ніжно до Ганни звертається Оксана як до сестрички Ганнусі. В свою чергу Ганна до Оксани мовить: Оксаночко... ріднесенька... я маю тебе щось прохати...
При висвітленні родинних взаємин Оксани та Степана функціонують також пестливі слова, які, по-перше, акцентують ніжність закоханих душ.
Є іще ситуації, коли подружжю доводиться в моменти поневірянь виражати за допомогою пестливих слів співчуття один одному. Так Оксані боляче спостерігати ганебне становище Степана - сліпого виконавця волі царя, який нагадує пахоля-хлопчика на побігеньках, блазня:

СТЕПАН
Він (Цар за чаркою, - О. Г.) часом любить
Пісень "черкасских" слухати,
та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить
потанцювати.

Свою принизливу роль царського покірного служаки Степан виправдовує прислів'ям: "Скачи, враже, як пан накаже... Та ладен я, брате, уже хоч би й на голові ходити, аби чогось добути для Вкраїни".

ОКСАНА
Ой чоловіче!
Та й осоружна ж ся мені Москва!

Вражений Степан нагадує їй свої колишні слова, що на чужині він їй дати не зможе нічого.

ОКСАНА
Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так немов не знаю,
що бідний мій ГОЛУБОНЬКО (курсив мій - О. Г.) страждає
за всіх найгірше, -
треба ж завдавати
жалю ще більше!
(Степан пригортає її).

Істотним елементом поетики "Бояриня" є публіцистичність. Звернення поетеси до публіцистичності помічено нами в експозиції та в зав'язці твору. Але вже в наступній дії ("У Москві") публіцистичність набрала нового рівня й вагомості. Тут приділена велика увага художньому осягненню громадсько-політичних проблем. Центральним є мотив спротиву пригнобленої України російському самодержавству, шукання шляхів, як домогтися свободи України. Публіцистичність "Боярині", надихана гарячим темпераментом поетеси, вируванням її громадянської мужності борця, патріота.
Публіцистичність проявляється у драматичній поемі на різних рівнях. Вона демонструє себе зокрема в полемічності, то в болючих роздумах героїв як дійти істини, то в різких осудах ними дій офіційної московської влади, її прихильників. Виявляється вона і на рівні лексики, висловлюваннях персонажів, деталях. В мовних партіях натрапляємо на суспільно-політичну лексику. У мовній партії Оксани маємо суспільно-політичні лексеми - цар, пан, хан, бояри. Прагнення героїні до свободи України шляхами боротьби відбилися в лексемах: бій, бойовисько, борець, в назві зброї - шабля. Гірке розуміння героїнею рабського становища України виражено порівнянням: як у "неволі бусурманській", Їй болить те, що Україна стала "руїною". Оксана страждає і з того, що Степанові доводиться "під ноги слатися своєму пану, мов ханові".
У мові Степана також фігурує суспільно-політична лексика, як і в мові Оксани: цар, хан, бояри, ясир. Думки його про поневолення Москвою України переймаються також гіркотою. Він і себе називає невільником: "Я в неволі". Степан далекий від того, щоб "людей на прив'язі тримати" - "Я ж не хан татарський". Він розуміє тягар неволі України під владою російського царизму. Слова "тюрма", "кайдани" повторюються ним на позначення того, що принесла Україні Москва. З обуренням засуджує Степан атмосферу шпигунства в системі московського можновладця: "Шпики московські цілим роєм ходять. Я знаю їх". До активної дії за визволення України він не піднявся. Натомість Оксана приходить до усвідомлення необхідності боротися проти самодержавства за свободу України, стоїть на голову вище свого чоловіка.
Важливим складником поетики "Боярині" є також глибокий психологізм в осягненні духовності героїв. Тонко і зі знанням людської психології виразно змальовано образ головної героїні Оксани, якій судилося пережити не тільки спалахи інтимних родинних радощів, а іще більше болючих, сповнених гострого драматизму переживань. Її мовна партія емоційно наснажена і зорієнтована на вираження багатства духовності цієї діткливої, лірично-ніжної людини. Вражає в ній багатство інтонаційності. Поетеса вдається до різноманітних синтаксичних фігур - інверсії, замовчування, обриви, питальні та окличні звороти. Простежується поєднання елементів розмовної мови з елементами пісенної поетики. До пісні звертається Оксана не тільки в експозиції драматичної поеми (вона співає веснянки), а й в часи життя в Москві. Хвора, але при дружніх зустрічах з сестрою Степана Ганною, що готується до весілля, Оксана співає радісних пісень ("Не бійся, матусю, не бійся, в червоні чобітки обуйся...", "Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине!"). Запрошує Ганну - "Давай утнем санжарівки, Ганнусю!" Санжарівка - це назва пісні, а також танцю.
В органічному поєднанні поетичної техніки з засобами живої розмовності, її запасів виразності постає і поетика психологічного світовідчування Степана. Візьмемо одну клітину з його мовної партії.

СТЕПАН
Оксаночко!! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу!
Там батько-мати,
родина, приятелі, та ти з ними розважишся.

Тут й інтимізоване звертання до коханої дружини, виражене пестливою формою її імені - Оксаночко, нюансоване то окличними інтонаціями, то інтонацією спонукальною з вживанням частки "ну" - "ну, я тебе прошу!" Тут і оповідна інтонація (перечислення членів рідні, близьких знайомих людей). Все це також створено на основі джерел розмовної мови і природно ж вклалося в ритмічну структуру п'ятистопного ямба.
Психологізм в поетиці героїв твору знаходить також вираження у багатстві пауз. В драматичній поемі крім ритмічних пауз наскрізно проходять густо вживані паузи смислові, психологічні, які також увиразнюють відтворення духовного життя й образів-персонажів. Впадає в око широке використання окличних, оклично-питальних та спонукальних інтонацій. В мову героїв входять стійкі з народного мовлення: словосполучення, фразеологізми - прислів'я, приповідки, афоризми: що сторона, то й звичай, а що за город, то й норов; Москва сльозам не вірить; терпець увірвався; речі солодкі розводить, а в ліс дивиться; щоб муха не підточила носа; а так, вже часто: ні собі, ні людям; май надію в Бозі; бодай мені такий вік довгий, як чоловік добрий; чужі пороги оббивати; замилити очі...
Мовна культура діалогічних партій підпорядковується тому, щоб дійові особи були зрозумілими одна одній, відкритими, потрібними, цікавими і щоб могли глибше і тонше, душевно відчувати світ.
В останніх епізодах "Боярині" наступає кульмінація. Оксана, змучена хворобою, заснула. Постають узагальнюючі, проникнуті теплим ліризмом образи-символи місяця та сонця в поєднанні з дорогою і рідною Оксані Україною.
Мати просить Степана розбудити Оксану, "бо сонечко схиляється на вечір... навзаході недобре спати хворим". Степан іде в терем, підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

ОКСАНА
Се ти Степане?..
Бач, мені приснилось,
що місяць ясно-ясно засвітив
у батьковім садочку...

СТЕПАН (удавано веселим голосом)
Місяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
ОКСАНА
Що ж, може, там ясніше
світить місяць,
Ніж тута сонце...
СТЕПАН
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим,
як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
ОКСАНА
Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине...
Степан повідомляє, що надумав поїхати разом з Оксаною в гостину до її рідні.
ОКСАНА (іронічно).
Велике діло,
що ти надумав!
Цар думки заверне.
СТЕПАН
Цар пустить. Вже ж тепера
на Вкраїні
утихомирилося.
При цих словах Оксана спалахує.
ОКСАНА (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир, по-твоєму, - ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.
СТЕПАН
Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може
заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.
ОКСАНА (понуро, уперто)
Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
Оксана, розпалившись, різко докоряє Степанові за холопство перед Москвою, за байдужість. В її мові бере гору гнівна викривальна інтонаційність:
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку
московськім,
поки лилася кров,
поки змагання
велося за життя там,
на Вкраїні, -
тепер, як "втихомирилось",
ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?..

В українському фольклорі сонце - символ всемогутності. У поемі сонце, як і в фольклорі, супроводжується постійним епітетом "ясне сонце".
З великою силою виражено в словах Оксани трагізм долі її Батьківщини.
У відповідь Оксані, "що шарпала себе речами", звучить напружено драматична, сповідальна і глибокодумна відповідь Степана, естетичній вражальності якої ефективно прислужився поетичний синтаксис. До речі, у "Боярині" поетичний синтаксис пов'язаний з багатоаспектністю ідейно-проблемних та художньо-естетичних граней твору і сприяє створенню інтонаційної вишуканості, емоційній експресивності, індивідуалізації персонажів на рівні психологізму і ширше - духовності.

СТЕПАН
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне, й Бог простить
усі гріхи.
Хто кров із ран теряв,
а ми із серця.
Хто засланий,
в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя
в боротьбі,
а нас важка,
страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...

Поетичний синтаксис тут виявляє себе насамперед в інверсуванні інтегрованім з анафорами. Словом ХТО започатковані четвертий, п'ятий і сьомий рядки, утворивши анафору.
Для поглиблення драматизму уривку поетеса вдалася до антитез.
Вони відчутно простежуються в усьому уривкові: "Хто кров із ран теряв, а ми із серця"; "Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі"; "Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора".
Змора під тягарем "осоружної Москви", як назвала її Оксана, Москви царської, що перетворила її рідну людину - Степана в позбавлену честі істоту, що ходить "під ноги слатися своєму пану, мов ханові".
Посиленню драматизму служать промовисті тропи-метафори, епітети: "Нас доля так уже скарала тяжко; а ми несли кайдани невидимі; нас важка, страшна душила змора".

ОКСАНА (спокійніше й лагідніше, ніж досі)
Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі.
Отже, треба вмерти.

На її думку, Степан довше проживе, і передасть родині і братчикам її заповідь. З гострою тугою Степан відповідає: "Ой, краще б я тобі таке казав!" Слова Оксани сприймаються як програма життя не тільки самого Степана:
Борцем не вдався ти,
та після бою
подоланим подати
пільгу зможеш,
як ти не раз давав...
На бойовиську
не всі ж померли,
ранених багато...
поможеш їм одужати, то, може,
колись там... знов
зібравшися до бою,
вони тебе згадають
добрим словом...
а як і ні - не жалуй, що поміг.
(Сидять якийсь час мовчки, обнявшись).

Отже, це вже розв'язка драматичної поеми. Долі героїв, усі кон-флікти, колізії вирішені.
Сонце вже навзаході. Оксана, спираючись на руку Степанову, іде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм.

ОКСАНА
Добраніч, сонечко!
Ідеш на захід...
Ти бачиш Україну - привітай!

На цій високій, сповненій глибокого ліризму, сердечної спові-дальності ноті завершується твір. Дворядкове риторичне звертання до України сприймається як афоризм, сповнений патріотичного змісту, вираженого в яскравій, гранично стислій формі. У цій поетичній клітині тонко поєдналися зорове і музичне начало. На зорове сприйняття образності афоризму орієнтують і лексема-світлоносій "сонечко", і вражаюча динамічна метафора - "сонечко! Ідеш на захід..." "Ти бачиш Україну". Музичне ж начало постає не тільки в ритмічній структурі афоризму, вираженого п'ятистопним ямбом, а й в інтонаційності - то в розмовній, то оповідній, то в спонукальній. Через дворядок проходить шість разів асонований звук А.
Отже, розгляд різних аспектів поетики драматичної поеми "Бояриня" засвідчує багатогранність новаторських пошуків, майстерності, неповторності і яскравості могутньої мистецької індивідуальності Жанни д'Арк української поезії, як назвав Лесю Українку закоханий в її творчість великий Максим Рильський.

газета "Кримська світлиця" вересень-жовтень 2004 р.