Світлана Кочерга

ПОЛІТ МЕВИ
До 120-річчя з Дня народження Христі Алчевської

"Моє ім'я з літератури вже не викинути ніяк", - писала на схилі літ Христя Алчевська. І не помилилась. Після перших літературних спроб наймолодшої доньки відомого банкіра і промисловця Олексія Алчевського та його дружини, визначнного педагога Христини Алчевської, вже минуло століття, але її вірші і досі не втратили чару юних вражень, закоханості в барвистий світ. Мевою (тобто чайкою) Христю Алчевська назвала Ольга Кобилянська. Для талановитого прозаїка з Буковини Ольги Кобилянської творчість її молодшої посестри асоціювалась насамперед з безмежним морським простором, якого їй так і не довелось побачити. Цьому сприяло, мабуть, і те, що перший лист від Христі Алчевської разом з її світлиною вона отримала із загадкової Ялти, яку вона уявляла з творів та листів своєї подруги Лесі Українки. Дійсно, Південний берег Криму для Христі Алчевської став її другою домівкою, оскільки тут, у Кікенеїзі, розташувалась дача її родини, а пізніше вона неодноразово приїжджала в Алушту, на дачу до сестри, дружини відомого архітектора Олексія Бекетова. Саме тут, можливо, талант поетеси, яка водночас кохалась і в образотворчому мистецтві, набув самобутності, характерних рис творчого стилю, що дозволив їй не загубитись серед інших літераторів і зайняти своє місце в історії українського письменства.
Христина Алчевська народилась 4 березня 1882 року в Харкові. 1902 р. вона закінчила учительські курси в Парижі, за прикладом матері своє покликання вбачала в тому, щоб "сіяти розумне, добре, вічне", а відтак почала свою педагогічну кар'єру. З 1905 року Христя Алчевська розпочала друкувати свої поетичні твори в періодиці, а згодом дебютувала збіркою віршів "Туга за сонцем", яка побачила світ 1907 р. в типографії Ситіна в Москві. Одним з перших написав рецензію на книжку молодого автора метр української літератури Іван Франко. І хоч він зауважив ідейну нечіткість багатьох віршів, декларативність авторської позиції та "салонову" мову, однак в цілому його оцінка доробку харків'янки була позитивною. "...від усеї збірки, - пише він, - пахне молодістю, дівочою грацією та несвідомою кокетерією. Авторка якось так природно, мимовільно рисує перед нами свою вдачу, трохи тужливу, трохи меланхолійну, та в основі більше веселу й артистичну. Її тягне до себе усяка краса й усе поетичне: кольористі крайобрази, кольористі ефекти різних пор року, колоритні люди". Цікаво, що Франкове змалювання образу авторки цілком відповідає безпосереднім враженням Ольги Кобилянської, яка, познайомившись з Христею Алчевською 1904 року, побачила в ній "незвичайно милу, гарну й граціозну істоту з поетичною душею".
Отож не дивно, що поетична душа Ольги Кобилянської, продовжувала "шукати себе в слові" (Ліна Костенко). З-під її пера одна за одною виходять нові поетичні збірки: "Сонце з-за хмар" (1910), "Пісня життя" (1911), "Вишневий цвіт" (1912), "Пісні серця і просторів", "Моєму краю" (обидві 1914). Разом з тим Христя Алчевська впевнено опановувала й інші жанри літератури. Залишила слід в лірико-психологічній прозі, драматургії. Активно працювала як перекладач, збагачуючи українську літературу кращими зразками російської та французької літератури. Особливим цінним її внеском є переклади романів Віктора Гюго "93 рік", "Трудівники моря" та інші. Дбаючи про популяризацію українського письменства, переклала деякі твори Тараса Шевченка, Івана Франка та Павла Тичини французькою мовою. До останку письменниця невтомно працювала на літературному поприщі. Вічний спокій вона знайшла 1931 року в своєму рідному місті Харкові.
Прикро, але велика спадщина Христини Алчевської (близько 4 тисяч творів) тільки незначною своєю частиною відома широкому загалу. Свого часу Леся Українка писала в одному з листів до сестри про письменницю Надію Кибальчич: "Нехай вона і другорядна писателька, та в нас же і третьорядних не так то вже й багато, щоб забувати людей у всякім разі талановитих". Талант Христі Алчевської найповніше проявився в ліричнім краєвиду. Причому традиційно вірна поетеса була насамперед південному пейзажу. Вона, за визначенням Ольги Кобилянської, "людина з сонцем на устах", - щедро наповнювала сонячним промінням український літературний пейзаж. Чільне місце у мотивах її по-жіночому ніжних віршів-акварелів належить Південному берегу Криму, який вона часто подає немов з висоти польоту меви.
Христя Алчевська намагалась по-своєму показати вузьку прибережну смугу "богоданного краю", який уже встигли майстерно описати Леся Українка та Олександр Олесь у поезії, Михайло Коцюбинський у прозі. І ми можемо стверджувати, що їй вдалось поповнити скарбницю кримських пейзажів української літератури.
У нашім краї, над Чорним морем, проходили чи не найкращі дні життя поетеси Христі Алчевської. Але і тут, споглядаючи морську далечінь, вона не забувала у своїх медитаціях про долю рідної України. Подумки піднімаючись мевою над блакитним плесом, вона черпала в польоті наснагу і віру в завтрашній день батьківської землі...
...Ми полинемо на волю, -
Де морські гуляють хвилі!
Запитаюся я моря,
Звідки в нім береться сила?
Переможемо недолю,
Що наш край занепастила!