Буханець Михайло Самійлович /29.09.1897-1975/ - бандурист-баритон, скрипаль, художник-аматор, репортер, дендролог. Тридцять своїх останніх років присвятив популяризації бандури в Криму.
Народився Михайло Самійлович в селі Райгород Київської губернії в сім'ї селянина-бідняка (єдиного грамотного члена сім'ї). Після закінчення двокласної Райгородської школи, яку відвідував з перервами, з 19 серпня 1914 по 12 квітня 1919 року навчався у Велико-Сорочинській вчительській семінарії ім. М.В. Гоголя. Поступив у Харківський університет, де був мобілізований 2 лютого 1920 року в ряди Червоної Армії. Демобілізувався 1 серпня 1920 року, але в університет не повернувся через сімейні обставини. Працював вчителем. Закінчив Черкаські педкурси /1921 р./, Полтавські кооперативні курси, "був у медінституті на 2-ім курсі". "14 серпня 1934 р. закінчив повний курс агробіологічного відділу шкільного факультету Харківського Інституту Соціального виховання" /педінституту - О.Н./.
Велико-Сорочинська учительська семінарія була вогнищем жорстокої русифікації української студентської молоді, якій сурово заборонялось вживати рідну мову не лише на уроках, а й в позаурочний час. Треба було розмовляти, писати і думати лише по-російськи. Найменший непослух сурово карався аж до виключення із семінарії. Мова-хижак в'їдалась в душу і серце підростаючого покоління. І цьому важко було протистояти. Вся політика окупаційної влади спрямовувалась не те, щоб денаціоналізувати Україну руками українців. Провадилось глобальне ояничарення українського національного духу. Так характеризує Михайло Буханець свої студентські роки проведені в семінарії до революційних подій 1917 року. З повстанням Української Народної Республіки семінарію було реформовано. В її програму входило 15 предметів, в числі яких була і методика української мови, а при проведені практичних занять "в зразковій, при семінарії, школі" українська мова стояла на першому місті. Справознавство велося рідною мовою. Штамп на свідоцтві М.Буханця: "Велико-Сорочинська вчительська семінарія йменія М.В.Гоголя № 758 23 / 10 грудня/ 1919 р."
Про початок своєї музичної діяльності Михайло Самійлович пише: "Співати в хорі розпочав з семи років під керівництвом хорошого композитора Семена Крижанівського..." /С. Крижанівський був приходським священиком села Райгород 1, ймовірно, кваліфікованим регентом-хормейстером - О.Н./ "Дещо пробував і сам творити в молоді роки". Створював мелодії на свої тексти. Включав їх у свій концертний репертуар. Зберігся текст пісні "Ох, ненечко моя!" Вона має сім куплетів. Пісню успішно виконувала одна з учениць Михайла Самійловича під його акомпанемент на бандурі:

1. Вже сідає сонечко за горою,
Скоро буде любий мій і-зі мною.
Він же мене щиро любить,
Поцілує, приголубить...
Ох, ненечко моя!.. (Надійно, весело)

2. Сутініє ніченька - я чекаю.
Нема мого милого і немає.
Може другу він цілує
А зі мною лиш жартує...
Ох, ненечко моя! (Зажурено)

3. Місяченько хмароньку покидає.
Друга хмарка місяця обгортає...
Така, може, й моя доля...
То не моя на це воля...
Ох, ненечко моя! (Сумно)

4. Покотилась зіронька та й погасла...
Яка ж моя доленька та й нещасна!..
Як шалене серце б'ється,
Що милого не діждеться...
Ох, ненечко моя! (Заламує руки. Розпачливо)

5. Музика без слів.

6. Та ось підкрадається хтось до хати,
Немов прислухається чи спить мати.
Ох, тепер держись, козаче,
Запізнивсь, так я віддячу.
Ох, ненечко моя! (Волево)

7. Соловейком серденько заспівало.
Та я його стиснула, щоб мовчало.
До милого я не лину,
Стала схожа на крижину...
Ох, ненечко моя! (Впевнено)

8. Як я перемучилась, хай спізнає.
І на поцілунок мій не чекає.
Коли зустріч ти призначив,
Так в свій час з'являйсь, козаче! (Накащово)
Ой, матінко моя,
Вдалась в тебе я! (Гордо).


І жартівлива: "Ох, дула, дула, дула,
Коза ріжки надула
І до цапа не ходила,
Й козенят наводила..."

В семінарії був предмет співи та музика, в який входила і гра на скрипці. Останньою бандурист добре володів. Мав власний інструмент.
Про початок кобзарювання Михайло Самійлович розповідає: "Колись я став випадково кобзарем. Навчаючись в семінарії, на лотерейний квиток вартістю в 50 копійок мені дісталась кобза вартістю в 25 карбованців. Я тоді вже якось грав на балалайці, мандоліні, гітарі, скрипці, сопілці, виграні, взагалі на тому, що попадало під руки. Кобзу я вперше побачив тоді, коли її виграв. Скільки мої товариші не домагалися, щоб я її відпродав, я не погодився. Став ходити до визначного тоді українського кобзаря Кравченка Михайла... Він тоді уже був нагороджений царським урядом персональною медаллю: "За собирание и хранение родной старины" і пенсією довічно в сумі 3 карбованців на місяць.
Більше десяти своїх уроків мені дав Кравченко. Далі я сам підбирав мелодії, як акомпанемент до голосу." /Лист до автора від 23 січня 19970 р./ Це було десь 1915 року. Починаючи з цих пір М.Буханець веде досить інтенсивну кобзарську діяльність: виступає на концертах, пише поетичні тексти і музику до них, створює супровід для бандури, користуючись збірками українських народних пісень, таких як "Золоті ключі" Дмитра Ревуцького. "Більшість пісень з цього збірника були в моєму репертуарі". Він учить гри на бандурі талановиту падчерицю Людмилу Лук'янівну Монтандон /1920-1978/. Людмила вчилась в Одеській консерваторії на хормейстерському факультеті, який не закінчила через війну, але з бандурою не розлучалася до кінця життя. "Мій репертуар, - пише М.Буханець, - зростав до 1933 року. А далі злидні (голодовка) і простуда забрали і голос, і скрипку, і кобзу. А що то за кобзар безголосий? За безцінь пішли мої речі, та я спас свою сім'ю". На прохання записати свій репертуар Михайло Самійлович відповідає: "Щоб збагнути свій пісенний репертуар я безсилий. Він занадто громіздкий. В ньому крім українських пісень багато російських, білоруських, навіть на французькій мові, на мові есперанто." /Лист до автора від 27 квітня 1970 р./. Як бачимо з вище наведеного, кобзар володів великим репертуаром, в якому була ще й народна інструментальна музика та дві думи перейняті від вчителя Михайла Степановича Кравченка /1858-1917/. Це думи "Про Марусю Богуславку" та "Про самарських братів". Визнаючи, що "мій репертуар і був величенький" кобзар хоч і поетично, але аж занадто скромно оцінює свою кобзарську діяльність: "Що мій спів під акомпанемент кобзи десь там, у глухім селі і прошелестів, як легенький вітерець у степу, поколисавши десяток-другий билинок, вартість його нікчемна". /Лист від 27 квітня 1970 р./.
Після національної трагедії голодомору "знов з'явилась кобза" і Михайло Буханець не без успіху продовжує концертно-кобзарську діяльність, тридцять років якої пов'язані з Кримом.
В час німецько-фашистської окупації він тяжко занедужав. "Мене німці перетворили в полутруп" і лише завдяки вірній дружині Валентині Тимофійвній Монтандон (дівоче - Назаренко) /1902-1961/ "за п'ять років наполегливої праці, піклування і лікування удалося поставити мене на ноги, привести в стан працездатності".
Після одужання бандурист не повертався на вчительську ниву. Працює слюсарем, садівником Одеської залізниці. Переважно живе в місті Олександрійську. Виступає з концертами як сам , так і з донькою Людмилою. До речі, робота М.Буханця на залізниці розширювала ареал його концертування.
1954 року переїжджає в Крим і обіймає посаду садівника в Алуштинському санаторію. Бескид / "Утес"/. Своє господарство тримав в ідеальному стані. Його ставлять в приклад садівникам Криму. На його базі проводять обласні семінари, конференції. Йому постійно керівництво санаторію виносить подяки, нагороджує грамотами, значком "Відмінник курортів Криму" /Посвідчення №229 від 29 квітня 1959 р./.
Ось що пише М.С. Буханцю начальник центрального Гурзуфського санаторію Міністерства Оборони полковник медслужби Л.Б.Медунов: "Убывая из дома отдыха "Алушта" Военной ордена Ленина Академии БТВ им. Сталина, разрешите мне выразить Вам благодарность за совместную многолетнюю работу и оказанную мне помощь в создании хорошей здравницы для генералов, офицеров и их семей и пожелать Вам творческих успехов в работе".
Як висококваліфікований дендролог Михайло Самійлович виступає з доповідями на наукових конференціях в Нікітському Ботанічному саду. В час будівництва автобусно-тролейбусної траси Сімферополь - Ялта працював інспектором-дендрологом. За його рекомендаціями і безпосередньою участю провадилось обсадження схилів дороги. Зокрема, для закріплення їх ґрунту він запропонував понасаджувати іспанський дрок - кущ з великим розгалуженням корневища. "Трасу він обсадив!" (В.Прокоф'єв).
Як публіцист і громадянин М.Буханець втручається в різні аспекти державно-культурного будівництва країни. В його архіві зберігся відгук на два поетичні твори "Первомайская песня" і "Нашей прессе" завідуючого відділом літератури та мистецтва Л.Серпіліна (газети "Правда Украины" від 28 травня 1945 р.) та редактора газети "Черноморский гудок" Н.Болдырева на допис "Там, где критика в загоне" від 26 травня 1953 р. А також стаття "Редактору "Курортной газеты" тов. Г.Супрунюку / Копия секретарю Ялтинского горкома КПУ/. "Разом с этим письмом я посылаю заметку в "Правду", пусть она скажет своё веское слово". Рукопис статті не датований. Має 4 сторінки щільного тексту. В ній "Речь идет о "творении" под броским названием "Из арабского дневника" автора А.Ященка…"(Антон Ященко згодом голова обласного товариства "Україна"). М. Буханець гнівно і безкомпромісно розвінчує неуцтво і претензійність автора і докоряє редактору за публікацію матеріалу. Чергова праця: "Ленинград. Радио. Отдел литературно-драматического вещания". 1962 рік. 14 сторінок. Відгук на передачу "Хозяйка дома", в якому торкається сімейних відносин, побудови сім'ї, що ґрунтується на багатому позитивному особистому досвіді та живих прикладах з навколишньої дійсності. Михайло Самійлович захоплювався живописом. Віддавав перевагу кримським пейзажам. Написав портрети свого вчителя Михайла Кравченка, дружини та падчерці Людмили з бандурою. Картини забрав син Геннадій, деякі лишилися у В.Прокоф'єва, портрет М.Кравченка зберігається в автора.
Довгі роки Михайло Самійлович писав роман, рукопис якого налічував понад тисячу сторінок. За словами В.М. Прокоф'єва - лікаря рентгенолога, друга М.Буханця, роман автобіографічний. Головний його герой Борис Лагода - прототип лікаря-академіка М.Д.Стажеско /1876-1952/ (незаконнонародженого). Це був самородок. Його дружина - лікар з Харківщини, дворянка. Роман писався і перероблявся довго. Автор заповідав його В Прокоф'єву з надією, що він його опублікує. Прокоф'єв роман читав, радив для публікації переробити деякі місця. "Ні! Я пишу, як було!" - відповів М.Буханець і категорично відмовився змінити навіть букву. - "Я люблю правду!" - був безкомпромісним в житті і в мистецтві. В романі свідомо не сфальшивив жодним словом.
В останні місяці Михайло Самійлович випивав стакан червоного вина і писав всю ніч. Працював на знос. Така праця стала роковою - його розбив параліч. Згідно з довідкою Уютнинського фельдшерського пункту від 6 грудня 1973 р. у нього були спазми судин мозку. Атеросклероз 3-го ступеня. Склероз судин серця і мозку...
Місця роботи для Михайла Самійловича були тереном для його скромної кобзарської діяльності. А це довгі-предовгі роки. Природно, як дихання, висівалось музично-духовне зерно і осідало-проростало в щедрих людських серцях. Збагачувало їх , формувало їх національне світобачення і чекало часу, щоб вибухнути з незнаною силою. М.Буханець не виступав на олімпіадах, на оглядах самодіяльності, не одержував нагород як кобзар.- Про нього не шуміла преса. Та про себе він міг сказати: "Ми прямо йшли. У нас нема зерна неправди за собою!" (Т.Шевченко). Це тип кобзаря скромного й малопомітного на часом галасливому кобзарському обрії. Це кобзар, який, як той чорний віл, тихо тягнув нелегкого кобзарського воза по білому світу аж до домовини. Він непомітно з'явився і непомітно згас, як і не було його. А був. А буде! І так спокон віку на нашій славній Україні!
Олексій Нирко.
Заслужений працівник культури України.
Ялта, 2003.