І Міжнародна конференція "Українське кобзарство - історія і сучасність"

Ігор Волошин
КОБЗА ТА БАНДУРА: НАЗВИ ТА ЗНАЧЕННЯ

У спеціалізованих наукових працях зустрічаємо терміни “кобза” та “кобзарство”. Разом з тим, існує певна невизначеність цих понять. Можливо, для декого слова “кобза” і “бандура”, а тим самим й “кобзар”, і “бандурист” – просто синоніми. Однак, це не зовсім виправдано. Розглянемо історію походження цих музичних інструментів та походження їхніх назв. Починаючи з 1970-х рр. використання в Україні явно чужих інструментів, таких як домра, стало разити і вуха, і очі. Тому, щоб не позбавити цих музикантів заробітку, їхні інструменти було перероблено на чотириструнні, дано більший та овальніший коряк і названо кобзами. Подібне зроблено з гітарами [1, 12].
У першому виданні “Атласу музичних інструментів народів СРСР” автори дуже скупо зазначили про кобзу й, навіть, не згадували про неї, як про інструмент, що побутує у народі [2, 41]. У другому виданні стаття про кобзу була значно розширена [3, 52-54], але передусім з точки зору історії.
Ще в XVIII ст. кобза та бандура були спорідненими, але й різними інструментами. Олександр Ріґельман у праці “Летописное повествование о Малой России” відмітив: “Із них дуже багато музикантів добрих буває: Найбільше грає на скрипках, на скрипковому басі, на цимбалах, на гуслях, на бандурі й на лютні, при тому й на трубах. А сільські й по селах також на скрипках, на кобзі (рід бандури) і на дудках...” [4, 87]. На жаль, Ріґельман не зазначив, чим кобза відрізняється від бандури.
Загально прийнятою залишається думка, що впродовж XIX ст. бандура витіснила кобзу з побуту й не дивно, що Остапа Вересая (1803-1890) вважали останнім кобзарем [5, 23]. Можна припустити, що Вересаєва кобза саме тим відрізнялася від тогочасних бандур, що він притискав баски, щоб добути бажаний тон, коли на бандурах того часу струн до грифу не притискали [6, 57-59].
На щастя, досить багато фольклористів, таких як М. Лисенко і А. Русов присвятили чимало уваги Остапові Вересаєві, й ми маємо дуже ясну картину не лише його інструменту, але й способу гри на ньому. Це дозволило реконструювати цей інструмент. Кобза, або бандура, як свідчать писемні джерела, а також пам’ятки матеріальної культури, існувала вже у XVI ст. Польський хроніст кінця XVI ст. записав, що “козаки з великою радістю показували штуки, які не можна було уявити: стріляли, співали і на кобзах грали” [7, 88]. Ясна річ, що кобза (бандура) створена народом значно раніше.
На одному з проходів на хори у Київському соборі св. Софії між іншими фресками зберігся один з найстаріших образів бандуриста, де бандура має свій первісний вигляд, нагадуючи італійську лютню зі струнами, які йдуть лише по грифу. З приводу того, коли і як виник цей інструмент в Україні, у науковій літературі висловлено багато різних думок, які, на жаль, не враховують головного – що створення суто національних музичних інструментів обумовлене насамперед історичними умовами життя народу, особливостями його праці, побуту, звичаями і естетичними запитами.
Серед різних гіпотез з приводу створення кобзи виділено дві. Так, російський музикознавець О. Фамінцин у працях про народний інструментарій на перший погляд нібито переконливо доводить, що інструменти, які є національною гордістю російського, українського та інших народів світу, є результатом запозичень. Він доводить, що кобза запозичена у народів Сходу, а бандура – у англійців і що вона в Україні “витіснила і замінила собою “давню кобзу, успадкувавши від останньої її ім’я” [8, 47]. Відмітимо, що думку О. Фамінцина з приводу цього поділяв М. Лисенко [6]. Відносно бандури, О. Фамінцин припускав, що вона з’явилась уперше в Англії, приблизно в XVI ст., де мала назву – пандора. Далі цей інструмент поширився до Іспанії, де звався бандурія, а потім потрапив до Італії, звідки потрапила до Польщі, а відтак і в Україну, де, як більш удосконалений інструмент, швидко звернула на себе увагу, витіснивши з ужитку кобзу.
“Завдяки тому, що бандура в своїй зовнішній формі мало різнилась від кобзи, то народ по старій пам’яті і бандуру став звати кобзою, чим і можна пояснити подвійність назви інструменту” [9, 14]. Історик О. Рігельман вважав кобзу чимось відмінним від бандури, бо в своїх писаннях підкреслював, що по містах грають на бандурі, а по селах на кобзі. На противагу спостереженням О. Фамінцина, відомий український музикознавець, педагог і письменник Г. Хоткевич доводив, що навіть самі досліди О. Фамінцина дають матеріал проти виведеної ним теорії [10, 42]. Наприклад, О. Фамінцин зазначав, що бандура з’явилась в Англії у 1563 р., тоді як у 1580 р. в українських джерелах уже є згадки про бандуристів. Таким чином, виходить, що за якихось 17 років бандура повинна була потрапити з Англії до Іспанії, потім до Італії, з Італії до Польщі і врешті з Польщі в Україну. За умов тодішньої комунікації це було майже неможливим. Г. Хоткевич походження кобзи уявляв собі так: “...з давніх-давен, був відомий інструмент загального типу: пудло, ручка і струни по ній. Пудло бувало ріжної форми, струн неоднакове число, але суті річи то не міняє. Такий інструмент мали й ми. От це й була наша кобза. Потім в XVI ст. до основних струн українці додали короткі струни (так звані приструнки), – і тоді цей інструмент почав зватись бандурою” [11, 86-88].
З цим поглядом на походження музичного інструменту не можна не погодитися, бо приструнки були справді новим явищем. Про те, що в кобзі не було приструнків також свідчать і малюнки та картини з зображенням козака з бандурою [12, 29-37].
Щодо відмінностей бандури та кобзи, то, судячи з історичних документів та описів кобзи, вона не мала досить чітко визначеної форми, визначеної кількості струн та принципу звукодобування. Це був майже індивідуальний інструмент, і грі на кожному інструменті треба було вчитися окремо. Бандура ж, безпосередньо, маючи витоки з кобзи, була інструментом більш досконалим, мала більші можливості, а найголовніше – мала більш стабільну форму, що дозволило систематизувати її гру. В XVIII ст. у петербурзьких магазинах музичних інструментів з’явилися й бандури. З того часу бандура стала не індивідуальним, а загальноприйнятим інструментом, із стабільними принципами гри, що спричинило новий поштовх до освоєння цього інструменту як концертного. У зв’язку з цим виник новий напрям мистецтва, відмінний від кобзарського, – бандурист як виконавець.
Кобзар тим відрізняється від бандуриста, що час на самоті він присвячує душевному відновленню. Він мусить скріплювати свою душу, спілкуватися з Богом, усвідомити своє місце в природі, ба навіть у всесвіті, щоб набравши духовної наснаги, він міг повернутися в громаду й служити їй своїм мистецтвом. Він служить народові, є в ньому щось для кожного, і для молодого, і для старого, для дівчини й парубка, але в тому репертуарові, іноді майже непомітною, але червоною ниткою тягнеться філософський елемент. Справжній Кобзар є наставником, який навчає своїх слухачів моралі. Не як священик з амвону, а нишком, так, що слухач сам доходить до правильного висновку.
Повертаючись до питання походження кобзи та бандури, можна визначити, що струнні інструменти, прообраз стародавньої української кобзи, існували у східних слов’ян ще в київську добу. Про це свідчать фрески Києво-Софіївського собору, що відносяться до початку XI ст. Про наявність у стародавніх слов’ян лютнєподібних свідчать також арабські письменники X ст.
Очевидно хибним є твердження О. Фамінцина, повторене М. Лисенком, про запозичення з Заходу бандури, винайденої в Англії в другій половині XVI ст., якій, за словами Фамінцина “судилося стати народним інструментом малорусів” [13, 112]. Навіть побічне ознайомлення з графічним зображенням англійської “бандори” у Преторіуса (поч. XVII ст.) повністю спростовує це безпідставне твердження. Англійська бандора як своєю формою, так і розміщенням струн та їх строєм дуже подібна до сучасної гітари і не має нічого спільного з її довгими басовими струнами, розміщеними по грифу інструмента, і короткими приструнками на корпусі.
Тобто, бандура є не чим іншим, як тією ж українською кобзою на більш пізньому етапі її розвитку. Очевидно, не західноєвропейська бандора витіснила стародавню кобзу, а навпаки, старовинний український інструмент – кобза, розвиваючись у певних історичних умовах сприйняв на себе назву “бандура”. Музичні інструменти впродовж свого багатовікового існування пройшли величезний шлях розвитку.
Величезних змін зазнала кобза-бандура, яка з малострунного, діатонічного, технічно обмеженого інструмента перетворилась на багатострунний, хроматичний, технічно досконалий і зайняла провідне місце в оркестрах українських народних інструментів.

ЛІТЕРАТУРА
1. Горняткевич А. Бандура // Канада. – 2000. – № 73-74.
2. Вертков А. Атлас музичних інструментів народів СРСР. – К., 1963.
3. Вертков А. Атлас музичних інструментів народів СРСР. – К., 1975.
4. Рігельман О. Летописное повествование о Малой России. –
5. Русов А. Літературно-науковий вісник. – К. – Л., 1907.
6. Лисенко М. Народні музичні інструменти на Україні – К., 1955.
7. Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. – Львів, 2000.
8. Фаминцын О. Домра и сродные ей музыкальные инструменты. – Петербург, 1891.
9. Ємець В. Кобза та кобзарі. – Берлін, 1923.
10. Хоткевич Г. Дещо про бандурників та лірників // Науковий вісник. – 1903. – № 1.
11. Хоткевич Г. Спогади. Статті. Світлини. – К., 1994.
12. Білецький П. Народні картини “Козаки-мамаї” // Родовід. – 1997. – № 16.
13. Фаминцын О. Скоморохи на Руси. – Петербург, 1889.

Волошин Ігор. Кобза та бандура: назви та значення// Науковий вісник українського університету. – Т. 10 – Москва. – 2006. – С. 155-157.