І Міжнародна конференція "Українське кобзарство - історія і сучасність"

Олексій Нирко
ІЗОТ ДІБРОВА, ЛИЦАР КУБАНСЬКОГО КОБЗАРСТВА

“Ми є кубанські українці козацького роду”.
Людмила Макаренко.

Ще й сьогодні майже столітній кубанський козак з Краснодара Мусієнко Пилип Карлович (народився 9 жовтня 1900 року в станиці Мар’янській) пригадує гру бандуриста з станиці Васюрінської Василя Даниленка (1897 року народження), Михайла Горіха та Зота Діброву з станиці Пашківської. Віртуозним виконанням народної інструментальної музики Даниленка так він був зачарований, що й сам “пробував бринькать на бандурі, вона мені дуже подобалась”, а гру та спів Михайла Горіха щовечора не міг дочекатись: коли ж буде транслюватись його виступ по радіо. Був це 1926 рік. Та ще раніше Пилип Карлович мав щастя бачити і слухати одного з титанів кубанського кобзарського виконавства Ізота Андрійовича Діброву. Мандрував він тоді з сольними лекціями-концертами. Прибув у станицю Мар’янську з Єлізаветинської і, давши концерт, поїхав на Новомишатівську, а там і далі.
Пропагуючи бандуру й українську народну пісню, Зот Андрійович перед виступом в процесі виконання свого репертуару промовляв до слухачів, ненав’язливо втулмачував їм, “хто ми і чиї ми діти, і за що закуті”. Тут Пилип Карлович цитує по пам’яті одну з виконуваних кобзарем пісень:
“Встає хмара з-за лиману,
А другая з поля.
Заплакала Україна,
Така її доля.
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує,
Козачество гине…”
На цих словах кобзар припиняє гру і робить пояснення, коментарі. В процесі концерту виконував і великі твори мелодекламацією, речитативом. Їх зміст Мусієнко згадати вже не зміг. Співав якусь пісню і сам заплакав. Жінки теж почали плакати, а потім ушкварив веселої, і всі засміялись після сліз…
Про виконавську манеру та вплив на аудиторію Зота Діброви розповідає А.Доргайленко в статті “Бандурист”, опублікованиій в газеті “Вольная Кубань” № 69 від 27 березня 1919 року. (Досить рідкісне явище в кубанській кобзарській істрії). Цитуємо її майже повністю в перекладі на українську мову: “Сьогодні нашу станицю (Варениківську – О.Н.) відвідав бандурист станиці Пашківської Ізот Андрійович Діброва. З цієї нагоди після занять в школах були зібрані учні, і пан Діброва розповів їм декілька яскравих епізодів з історії козацтва, сів і зіграв декілька українських пісень. Гра й спів справили велике враження на дітей. Випадково тут були присутні декілька літніх козаків. Музика і спів подіяли на них так, що вони плакали.”
Ввечері в залі однокласного училища концерт бандуриста слухали дорослі. Він їм українською мовою подав короткий нарис історії козацтва та українського народного інструмента бандури. Про враження від лекції-концерту рецензент говорить: “Сказати, що враження було величезним, – мало сказати, воно було колосальним!” При перших звуках пісні всі присутні завмерли. На обличчях видно було, як в людські душі западали слова і як в серцях відгукувалась мелодія. Пісня полонила, кожний переживав, багато хто плакав. Потім не один говорив, що вперше в житті трапилось, щоб пісні так близько припали до серця. Згодом пан Діброва переключився на веселі мотиви, і треба було бачити, як відбулася зміна. Всі обличчя розцвіли. Літній козак зухвало розпушив вуса і ось-ось піде навприсядки.
Після закінчення виступу багато хто з присутніх просив ще і ще заграти й заспівати.
Приїзд пана Діброви був свіжим струменем для нашої станиці, довго-довго його будуть пам’ятати і дорослі, і діти. Він своєю грою і співом спонукав нас пережити кращі хвилини в житті.”
Відгук-рецензія констатує: З.Діброва дає в один день два концерти, охоплюючи всі вікові групи станиці. Його концерт – це концерт-лекція. Присутні діти не одної школи, а кількох шкіл. Отже, в організаційному плані все було налагоджено на найвищому рівні. З аудіторією бандурист спілкується рідною українською мовою, рідною і йому, і присутнім. (Тоді це була звичайна річ на Кубані, а зараз?) Про вплив на слухачів краще за рецензента не скажеш: він був колосальним! Не зайве зауважити, що й зерно потрапило в благодатний грунт. Врешті-решт можна висловити жаль, що при наявності на той час великої кількості бандуристів на Кубані, у станиці Варениківській їх виступи були рідкістю.
Цінність рецензії в тім, що вона зафіксувала типовий виступ митця, який чітко визначив свою громадянську позицію і неухильно її реалізував через посередництво Бандури і Слова.
Згодом, після 1919 року, про З.Діброву, як про одного з найвизначніших кубанських бандуристів пише Олесь Панченко в публіцистично-історичному нарисі “Розгром українського відродження Кубані” (Лос-Анжелос. Каліфорнія.1973).
О.Панченко “прибув на Кубань в період українізації як працівник ДВУ (Державного видавництва Украіни) для поширення /на Кубані/ украінської книжки” і належав до жертовних працівників-ентузиастів, “що будили національну свідомість нащадків запорожців – чорноморських козаків, розкривали місцевій людності очі на славне минуле Запоріжжя і України взагалі”. (Там же. А.Юринак. “До читачів”. с.5-6).
В розділі “Театральне, хорове і музичне мистецтво” О.Панченко подає надзвичайний факт з історії колективного кобзарського виконавства. Він пише, що відрадним явищем було те, що за дорученням міністерства освіти Української Центральної Ради І.Стешенка в 1917 році на Кубань було відряджено капелу, що складалася з 20-ти бандуристів, для пропаганди ідеї злучення Кубані з Украінською Народною Республікою. З великим захопленням і з слізьми на очах станичники слухали виконувану капелою бандуристів хорову пісню:
“Зібралися всі бурлаки
До рідної хати,
Тут нам мило, тут нам любо
З журби заспівати…
Катерино, вражо бабо, що ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила…”
Як відомо, першу капелу бандуристів створив Василь Ємець (1890-1982) 1918 року в Києві в час Гетьманату. Це був “Хор кобзарів” з восьми осіб. А тут раптом двадцятиособова капела уже в 1917 році! Цей факт, здається, ніде не підтверджений в історії кобзарства, але й ігнорувати його немає підстав. Можливо, капелу було організовано, для гастрольної поїздки на Кубань, як і хор О.Кошиця в Західну Європу, а після повернення вона була вимушена самоліквідуватись.
Далі О.Панченко зазначає, що, крім вищеназваної капели, на Кубані з тою ж метою гастролювали й “поодинокі бандуристи”, в числі яких називає Гайдамаку та Гната Хоткевича, який “час від часу виїздив на Кубань, популяризуючи серед козаків гру на бандурі”. Даний факт підтверджує й газета “Кубанський край” ще від 12 березня 1913 року в статті М.Завадського “Кобзар Галайда”. (Галайда – один із псевдонимів Г. Хоткевича).
“Із місцевих бандуристів, – пише О.Панченко, – слід згадати й таких, як ось козак Ємець та козак станиці Пашківської Діброва і його донька, що часто брали участь в концертах у Краснодарському клубі “Нацмен”, виконуючи в дуеті і соло думи про запорізького кошового Костя Гордієнка, думи про Нечая та інші” (с.60).
Козак Ємець – це нове ім’я, зафіксоване О.Панченком. Що це не Василь Ємець – поза сумнівом. Кубань він відвідував у 1913 та 1916 роках, після Національної Революції перебував на еміграції.
Клуб “Нацмен” розміщувався на розі вулиць Красної й Чапаєва. Його закрили в час розгрому, “українізації” українського народу Кубані. Отже, на протязі діяльності клубу Зот Діброва був активним його учасником як бандурист. Це, зрештою, стверджує й український кубанський письменник і бандурист Кузьма Катаєнко (1903-1980) в своєму “Життєпису” (1979). В час навчання на українському відділі Кубанського Робфаку з 1926 по 1930 рік він працював головою української секції клубу “Нацмен”. Секція мала різні гуртки: драматичний, хоровий, бандуристів та інші. В останніх були “знамениті бандуристи як Мамро, Діброва, Рідкобородий, Семенишин, Кузьма Німченко та інші…”
Участь Зота Діброви в Українській Національній Революції безперечна. Він був самовідданим її воїном. Про таких, як він, говорить донька Петра Макаренка, члена Кубанської Законодавчої Ради, – Людмила у спогадах “Петро Макаренко – мій тато”. (Венесуела. Каркас. 1991.) До речі, пересилаючи свої спогади на Україну панові Миколі Тарнавському, Людмила Петрівна висунула умову: “Відносно національності прошу подавати і наголошувати, що національність Батька і нас всіх є українська, ми є кубанські українці козацького роду!” Далі у спогадах вона говорить, що Петро Леонтійвич закликаючи “козаків для захисту рідного краю,… посилав по станицям й бандуристів, які прославляли Запоріжжя і своїх предків – запорізьких козаків” (с.101-103).
Є всі підстави допускати, що одним із перших серед них був і Зот Діброва. Подальший хід його кобзарської діяльності стверджує це припущення.
Тепло відгукується про свого кобзаря-побратима Олексій Обабко (1882-1971): “В 1927 році, випадково відвідавши станицю Пашківську, я особисто слухав гру на бандурі Зота Діброви. Зот кремезний, туго збитий козак, що зберіг типові риси запорожця часів Тараса Бульби. Своїм видом і манерою ніжно відобувати звуки на бандурі нагадав мені стародавніх бандуристів України.” (В.Тарануха. “Нарис”. – 1966. – С.4. Машинопис).
Можна зауважити, що зі спостережень сучасників вимальовується грандіозна особистість кубанського кобзаря-бандуриста, що втілюється в справжній кобзарський Символ!
Ізот Андрійович Діброва народився в станиці Пашківській в другій половині ХІХ століття. Про його дитячі та юнацькі літа роздобути даних не вдалося. Ми зустрічаємося з ним вперше як з артистом симфонічного оркестру Кубанського козачого війська в 1904 році, коли він в числі колег-оркестрантів Конона Безщасного, Сави та Федора Дібров, Конона Йоржа, Степана Жарка та Івана Шеремета – піонерів кобзарського відродження на Кубані – вперше слухали гру й спів бандуриста з Великої України в Першій Катеринодарській жіночій гімназії на концерті, присвяченому роковинам з дня народження Тараса Шевченка. Враження від виступу Михайла Кравченка (1898-1917) було вражаючим настільки, що всі вирішили теж стати бандуристами і бажання своє здійснили.
“З.А.Діброва, - пише К.Безщасний в листі до автора 10 квітня 1966 року, - мав родичів на Полтавщині. Поїхав туди і там купив поганеньку кобзу, дерев’яні кілки, 17 приструнків і 6 басів. Там же він навчивсь і настроювати кобзу…” З цього часу, тобто десь з 1905 року, Зот Андрійович, як освічений музикант, і розпочинає опановувати самотужки гру на бандурі. Згодом, уже в 1916 році, він на протязі делькох місяців удосконалює своє мистецтво гри в Другій кубанській кобзарській школі Миколи Богуславського при катеринодарській просвіті. (В.Ємець. “У золоте 50-річчя на службі Україні”. Голівуд-Торонто. 1961. с.386). Грав на бандурі кубанського майстра Дмитра Крикуна, на діатоничній моделі киянина Анатолія Паплинського (1870-?) та іншіх більш досконалих інструментах місцевих майстрів, зокрема Кузьми Німченка (1899-1973). Проте зараз важко встановити, якій бандурі Зот Андрійович віддавав перевагу: діатоничній чи хроматичній.
З.Діброва як бандурист-концертрант виступав не стихійно, а по строго продуманій системі. Мапа Кубані була в нього в долоні. На ній він знав кожну станицю, місто, хутір. У нього була величезна кількість знайомих, друзів, однодумців, не кажучи вже про побратимів-бандуристів, з якими він перебував у братерських стосунках. Крім того, він умів спритно використовувати послуги вже радянської влади для втілення в життя кобзарської ідеї. І робив це так, що не він ішов до них, а вони до нього і пропонували йому співпрацю, а він буцімто ще й вимагав нагороди… Його концертні програми були затвердженими, хоч він їх не завжди дотримувався, на маршрутних листках, які складав сам, стояли печатки з підписами…
І все це для нього проходило поки ще безкарно. Він не знав невдач на сцені. Вірив у свій талант, у свою щасливу зорю!
Але коло його громадських та кобзарських інтересів на цьому не вичерпується. Він обробляє та інструментує народні пісні та танці, пише музику на слова кубанських українських поетів, зокрема поета І.М. Луценка (1886-?), навчає молодь грі на бандурі (в їх числі була і талановита його донька Оксана), пише “Школу гри на бандурі”, яка, на жаль, безповоротно потонула в радянських цензурних нетрях. Цю думку стверджує і викладач Північно-Кавказького українського педагогічного інституту ім. Миколи Скрипника в м. Краснодарі професор С. Баклаженко: “... уже 6 місяців автор “Школи гри на бандурі” Діброва ніяк не може не тільки одержати отзив, а повернути назад рукопис, який він здав через Кубокреліт в Главліт”. (С.Баклаженко. Українська культура на Північному Кавказі по Жовтню // Червоний шлях. – Харків. – 1929. – № 5-6. – с. 181).
С. Баклаженко дає високу оцінку З.Діброві як музиканту-просвітителю. У вищеназваній статті він ставить його поруч з визначними бандуристами 20-х років, такими, як Конон Безщасний, Михайло Горіх, Кузьма Німченко, І.Т. Семенишин, Роман Чобітько. Особливо високу і точну оцінку Діброві дає його колега-сучасник бандурист Антін Чорний. Він ще до 1918 року відводить йому “одно з перших місць на Кубані”, а по кількості даних концертів ставить на саме перше місце, собі ж відводить друге, К. Безщасному – третє.
Концертує Діброва постійно. Його знає вся Кубань. Він запрошується на самі престижні урочистості в краю. Про один з його виступів описує А.Чорний, де вони разом давали концерт в Народному домі станиці Уманської на виборах кошового отамана за проханням членів Крайового уряду і Кубанської Ради: “Вхід був вільний для всіх, і тому всякого люду набилось в залі повно, а особливо, так званих іногородніх – явних ворогів козацької державності, які протягом виборів “шикали” і шипіли зі всіх кінців мовби гадюки, посилаючи в президію самого безглуздого змісту записки. І, звичайно, хто вже був предметом їх лютої ненависті, так це ми, кобзарі, що виступали з спеціальною програмою” (Антон Чорный. «История бандуры на Кубани» // «Казачий вестник». – 1943. – №15, 16, 17. – Прага). Незважаючи на можливу гіперболізацію і суб’єктивну оцінку даної ситуації, А.Чорний влучно зафіксував одну з виразок ментальності української громадськості на Кубані – її трагічну роздвоєність, адже так звані іногородні були теж українцями, переселеними з українських губерній, тільки дещо пізніше, коли вже закріпився козацький стан. Офіційно державотворча ситуація на Кубані була далеко не такою вже й безглуздою: у січні 1918 року в Кубанській законодавчій раді було 46 козаків, 46 новгородніх і 8 горців. А 25 січня в склад новоствореного Кубанського крайового уряду входило п’ять козаків, п’ять новгородніх і один горець (Білий Д. Революція // Малиновий клин. – К. – 1994. – С. 79).
Ізоту Діброві удалось уникнути фронтової мобілізації в час Першої світової й Громадянської війн. Перебуваючи в столиці краю Катеринодарі, він неофіційно перебував як би урядовим бандуристом, виступаючи на офіційних обідах і прийомах, наприклад, таких “дорогих” гостей, як генерал Денікін з своїм оточенням, представниками союзних місій та ін. Можна лише уявити, якою силою таланту, яким великим мистецтвом володів З.Діброва, якщо його терпів сам Деникін! Це той українофоб Деникін, який всіх бандуристів та викладачів української мови розстрілював без суду і слідства, це той, що не пощадив навіть бандуриста-підлітка Мануйленка з станиці Пашківської і розстріляв його у перший день окупації Катеринодару 1 березня 1918 року!
А.Чорний підкреслює в таланті бандуриста великий дар слова, природжений неперевершений артистизм, “де в жестах, міміці і взагалі у всій його грі, як в дзеркалі, відображувавсь внутрішній зміст виконуваного твору… А як людина рідкісної стійкості в розумінні козачої ідеології, він як раз і був тим, ким повинен бути ідейний бандурист, тобто бандурист милостію Божою” (Антон Чорный. «История бандуры на Кубани»).
Безперечно, Ізот Діброва був типовий кубанський козак, волелюбний, сповнений особистої гідності й поваги, розважливий і мудрий (якому й сам чорт не брат). Він точно і тонко реагував на суспільно-політичні зміни в тогочасному суспільстві, завчасно їх прогнозував і ретельно обминав підводні камені, не міняючи раз і назавжди обраного курсу. В час повсюдної травлі й винищування кобзарства він не відрікся від своєї бандури мальованої, а залишився вірним їй до кінця своїх днів. Належав до тієї когорти чорноморсько-кубанського козацтва, про яку генерал М.М.Юденич (1862-1933) говорив так: “Я був вражений тією гідністю, з якою трималися козаки зі мною, не кажучи вже про отаманів і писарів, ці вже були буквально в своїм поводженні як сенатори. Я, генерал, начальник штаба округу, почував себе маленьким перед станичним отаманом. Кабінет у станичного отамана як у міністра, станичний збір – це справжній парламент.” (Воспоминания кубанского казака М.И.Надбаевского. Эмиграция, машинопис. С.42). Характеризуючи кубанське козацтво, генерал Юденич немов у воду дивився і бачив перед собою бандуриста із станиці Пашківської Ізота Андрійовича Діброву!
Роздумуючи про лицаря кубанського кобзарства, я пригадав розповідь старожила станиці Полтавської Антона Погиби (1909 року народження) про одну з трагічних сторінок її історії: зібрали (чи зігнали) станичників на майдан. Виступає Лазар Каганович. І треба ж таке: в самий патетичний момент його промови приволікся до гурту запізнілий літній козак. Підвід голову, глянув на трибуну – та до станичників: “Що ви цього жида слухаєте?!!” – прогримів громом серед ясного неба… Лазар майнув у Москву. Доповів у цека, що в Полтавській бунт. Збройне повстання! Станицю виселили, переіменували. Звичайно, на виселення станиці були й вагоміші для антинародної влади причини, але в даному випадку проглядається як козацький національний характер, так і бачення вцілілими полтавчанами однієї з причин виселки.
Дати народження і смерті І.А.Діброви поки не розшукані. Про те, що йому вдалося протриматися на Кубані до похилого віку, підказує нам російський радянський письменник Аркадій Первенцев, який в романі “Над Кубанью”, виданому 1958 року, відводить саме йому декілька слів: “Дідусь Христів (один з героїв твору - О.Н.) був другом славного кубанського бандуриста Діброви і тепер інколи листується з ним. Пильнував старий заповітну бандуру, користуючись нею у виняткових випадках. Це головно найбільше діти заслуховувались його тихими піснями. Виховували оті пісні почуття чистої любові до рідної землі, яку так вельми сполоскала козацька кров” (с.57). Як бачимо, письменник влучно підмітив, що бандура для митця була заповітною і що у важкі часи беззаконня й репресій він користувався нею уже лише “у виключних випадках”, граючи й співаючи підростаючому поколінню – дітям. Боротьба продовжувалась…
Про те, де закінчив свій життєвий шлях великий лицар кобзарства Кубані, повідомляє Василю Ємцю один з його найкращих учнів Антін Чорний в листі від 6 листопада 1957 року: “Зот Діброва з Пашківської станиці. Він їздив багато по станицях і будив людей від сплячки. Був це великий промовець, людина смілива і, як кобзар, багато знав старожитніх пісень та дум, що мали велике історичне значення. Помер у Казахстані на засланні.”

м. Ялта. 1999 рік.

Нирко О.Ф. Ізот Діброва, лицар кубанського кобзарства // Науковий вісник українського університету. – Т. 10 – Москва. – 2006. – С. 157-161.