І Міжнародна конференція "Українське кобзарство - історія і сучасність"

Набок С.В.
Традиції кобзарства в українській культурі і театр М.Старицького. Точки дотику.

Про кобзарство, як унікальне явище української культури, про його визначну роль в процесі формування національної культури говорять багато. В той же час окреслення впливу кобзарства на розвиток інших різновидів національного мистецтва обмежується як правило висновками на кшталт: “значним впливом народної думової творчості позначений поетичний доробок Т.Шевченка, драма М.Старицького “Маруся Богуславка”, опера Лисенка “Тарас Бульба”. [2, с.147].
Так, дійсно, вплив мистецтва кобзарів на поетичну творчість, в т.ч. і Михайла Старицького, незаперечний. І в першу чергу вплив ідейно-сюжетний (вже згадувана драма “Маруся Богуславка”, опера “Тарас Бульба”, лібрето до якої створив Старицький). Але кобзарство як явище культури є значно ширшим від одного з різновидів народної поетичної творчості. Кобзар – не лише поет, хранитель знань. “Запорізький скальд” – ще й майстер слова і подачі виконуваного твору. [Див. 5, с.69].
В той же час, історію виникнення українського театру –мистецтва синтетичного, одного з найбільш видовищних, яке вимагає поєднання і тексту, і дії, створення ансамблю – простежують у зв’язку з обрядовими діями, вертепом, але вважають формою запозиченою. Дослідники пов’язують виникнення театру, як мистецтва, що не розвинулося “органічно, з бігом часу з драматичних елементів обрядової поезії національної, як у греків, а прийшов пізніш уже в готових формах із іншими здобутками європейської культури” [3, с. 44]. Навіть якщо пристати на цю точку зору, то подальший розвиток українського театру необхідно, зважаючи на тенденції привнесення, розглядати в контексті розвитку інших елементів української культури, одним з основоположних серед яких є кобзарство. Яке по суті являє собою поза сценічне дійство, моно-театр. Як явище кобзарство виникає задовго до створення професійного театру і співіснує з ним практично до ХХ століття.
Часом виникнення українського професійного театру вважається середина ХІХ ст., і пов’язують його виникнення з ім’ям М.П.Старицького. Як театральний діяч Михайло Петрович поєднував у собі функції драматурга, режисера, декламатора.
При аналізі театру Старицького дослідники стикаються з рядом труднощів у визначенні жанрових характеристик цього явища. Зазвичай зазначається, що “з діяльністю трупи Старицького зв’язаний дальший розвиток музичного жанру, зокрема музичної драми та музичної комедії” [4, с.221], а також те, що в “трупі Старицького набуло значного розвитку мистецтво режисури, як важливий засіб досягнення єдиного художнього образу вистави”. Акцентуючи увагу на тому, що у виставах Старицького “Музичний жанр у співвідношенні з драматичним переважав. Тогочасні критики так і називали трупу опереточною”, в той же час розгублено констатують: “вистава “Ой не ходи, Грицю...” була класичним підтвердженням висновку тогочасної критики про те, що українські музично-драматичні та музично-комедійні вистави зовсім іншого типу, ніж оперета в звичайному розумінні” [4, с.213]. Серед відмінностей зазначають – народність вистав, музика яких мала в основі народні мелодії, а зміст становили правдиві картини народного життя, а також зовсім іншу, ніж у оперети “манеру сценічного виконання”.
До інших різновидів музичного театру вистави Старицького відносити не намагалися, хоч деякі з них і були зазначені авторами як опери – наприклад, “Різдвяна ніч” [Див.1,c.11], але навіть ця вистава у трупі Старицького мала декілька варіантів постановки, не всі з яких можна вважати оперою чи оперетою. Отже, переважна більшість вистав трупи під керівництвом Старицького (в основі репертуару його власна драматургія та його драматичні “переробки”, він же режисер вистав) – безперечно відноситься до жанру музичного. Але якого?
Серед інших особливостей театру Старицького дослідники зазначають надзвичайну майстерність володіння словом: “Видатний майстер художнього читання, Старицький домагався того, що слово у надзвичайно багатій гамі інтонацій звучало зі сцени як музика і значення його було зрозуміле навіть тим, хто не знав мови” [4, с.217]. Це твердження ґрунтується в т.ч. і на широкий географії театру, зокрема в Польщі, Вільно, Кавказі та Кубані, де вистави йшли без перекладу.
Нарешті, ще однією “особливістю творчої манери Старицького”, яка на нашу думку також лежить в контексті національних культурних ознак вважається здатність “напрочуд тонко, не порушуючи всього поетично-музичного ладу, поєднувати... мистецьку вишуканість з життєвою простотою. Створювалася ілюзія, ніби на сцені виступають не актори..., а живуть справжнім життям дійові особи з їх душевними переживаннями. [4, с.212]”
Всі ці “особливості творчої манери” основоположника українського професійного театру, не можливо пояснити традицією ані вертепу, а ні європейськими впливами, ні ти більше шкільною драматургією [3]. Ці особливості під тиском російського культурного середовища [див. 1] поступово зникали.
Створений Михайлом Старицьким театр значно випередив тогочасний етап розвитку цього мистецтва, в тому числі і в Європі. Новий за жанровими ознаками, він так і не отримав ані належного дослідження, ні продовження його традиції. Музичність, своєрідна “полегшеність” подачі ідейно-сюжетних колізій, і водночас глибокі, фундаментальні питання життя, що складають основу театру Старицького дозволяють порівнювати його з сучасним жанром мюзиклу. Який, доречи, вважають у нас також жанром привнесеним.
В той же час не можливо не помітити аналогічних рис у кобзарстві та “особливостях” театру Старицького – майстерне володіння словом і своєрідність жанрової музичної основи, ефект “співучасті”, “спорідненості”, соціальна значимість дійства. Оскільки спроби дослідження театру Старицького у контексті розвитку театру Російської імперії змушують говорити про цілий ряд особливостей нез’ясованого походження, то можливо варто спробувати аналізувати його як явище, що перебуває під впливом, в контексті кобзарської традиції.

1. Гордієнко Л. Становлення українського музичного театру і критики. – К., 1990. – 143 с.)
2. Закувала зозуленька. Українська народна поетична творчість. – К., 1998. – с.147).
3. Кисіль О. Український театр. – К., 1968. – с. 44).
4. Український драматичний театр. – К., 1967, т.1. – с.217)
5. Хоткевич Гнат. Музичні інструменти українського народу. – Харків, 2002. – с.69).

Набок С.В. Традиції кобзарства в українській культурі і театр М.Старицького. Точки дотику. // Науковий вісник українського університету. – Т. 10 – Москва. – 2006. – С. 142-144.