За традицією, що склалась протягом останніх років, курортний сезон в багатоликій і такій привабливій Ялті, закриває "Лесина осінь". Без цього свята вже важко уявити палітру кримських фестивалів. Камерна, по-осінньому філософська, але завжди багата на відкриття талантів - такою знають "Лесину осінь" її прихильники. І цього року фестиваль, присвячений видатній українській поетесі Лесі Українці, не зрадив собі і не обманув очікувань.
Але кожна "Лесина осінь" - неповторна, зі своїми колоритними штрихами, здобутками і втратами. Вперше цього року свято розпочалось в Сімферополі науковою конференцією, присвяченою драматургії Лесі Українки. Ініціатором конференції стала кафедра української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Хочеться сподіватись, що цей почин буде мати продовження і в наступні роки. Саме голосу серйозних дослідників глибокої творчості поетеси не вистачало на святі, яке відразу поставило за мету бути багатогранним і розмаїтим. До того ж слід розширяти на кримському півострові географію всеукраїнського фестивалю, який раніше був монополізований тільки Ялтою.
Незважаючи на чималий досвід Ялта зустрічала свято "Лесина осінь" не без хвилювання. Як завжди, воно розпочалось біля пам'ятника Лесі Українки церемонією відкриття та відвідинами музею. Так склалось, що для музею Лесі Українки і, мабуть, всього колективу Ялтинського державного об'єднаного історико-літературного музею, "Лесина осінь" - кульмінація всієї роботи протягом року. До слова відкриття були запрошені заступник голови міста Ялти Володимир Савельєв, заступник Міністра культури АР Крим Л. К. Бєлий, гості з Києва. Новацією цьогорічного відкриття стало вручення премій імені А.П. Чехова. Піднесений настрій церемонії відкриття додали муніципальний духовий оркестр м. Ялти та виступ керченського дитячого фольклорного колективу "Любисток", що дебютував у курортній столиці.
Але все-таки найважливішою дійовою особою відкриття став власне пам'ятник Лесі Українці, якому в цьому році ми відзначаємо ювілей - тридцять літ тому його було встановлено в Ялті. Автор пам'ятника - скульптор Галина Кальченко, подарувала свій витвір місту, відгукнувшись на прохання ініціативної групи, яку очолив колишній учень Лесі Українки, науковець-винороб Микола Сергійович Охріменко. Вдалій прописці пам'ятника ми завдячуємо відомому архітектору М. І. Ігнащенкові, роботи якого добре відомі у всьому світі і відзначені численними нагородами ЮНЕСКО. З того часу бронзова постать задуманої поетеси стала цінним надбанням міста. Вже давно помічено, що цей пам'ятник здатний випромінювати духовні імпульси, причому не тільки під звуки оркестру на велелюдних торжествах, але і в нашому повсякденні. Напевно, ми навіть не задумуємось над тим, як невидимими коріннями пам'ятник Лесі Українки вріс у нашу свідомість і повсякчасно зливається з образом Ялти у гостей курорту.
А потім почалась феєрія мистецтв, яку змогли оцінити тільки найвитриваліші шанувальники муз. У Ялтинському державному об'єднаному історико-літературному музеї розгорнулась виставка сучасного українського костюму в інтер'єрі та експозиція від галереї "Ляльковий дім" (м. Київ), що привабила чисельних відвідувачів. Кілька днів тривав Всеукраїнський конкурс читців імені Лесі Українки, на який з'їхалась театральна молодь з усіх кінців України. У останній день свят були названі переможці конкурсу, для яких ця подія стане віхою у подальшому зростанні. Справжній подарунок отримали любителі музики. На цей раз "Лесина осінь" залишиться в їхніх згадках зустріччю з салон-ансамблем "Колекція Розумовських" (художній керівник Валерій Супрунюк), концерт якого відбувся в Римо-католицькому храмі Пресвятої діви Марії, а майстер-клас з задоволенням послухали учні Ялтинської музичної школи № 1. Концерт Зої Слободян зібрав шанувальників авторської пісні та співаної поезії. Співачка з Івано-Франківська, художник за фахом, дала можливість почути у її виконанні знайомі до щему рядки віршів Ліни Костенко і відкрити нові імена поетів, розмальовуючи поетичні рядки своїми мелодіями з художнім смаком і жіночою делікатністю. Розкішні голоси солістів Національної опери України Олександра Гурця, Ігора Борка та Андрія Романенка завершували концертну програму "Лесиної осені", ще раз продемонструвавши багатства української пісні, яка на цей раз була органічно поєднана з кращими зразками італійської музики.
Та, мабуть, особливо цікавими для ялтинського глядача став театр, що на цей раз був представлений самобутніми театральними колективами "У кошику" (Львів) та "Кінетік-театр" (Київ). Прикро, що не зміг показати свою інтерпретацію "Лісової пісні" Лесі Українки Кримськотатарський академічний театр, що був заявлений у програмі, а саме цю виставу деякі глядачі чекали найбільше. Два театральні вечори викликали живу реакцію і неоднозначну оцінку глядачів. Обидві вистави по суті є новаторськими, а театри, що їх репрезентували, - експериментальними. І "У кошику" , і "Кінетік" намагаються шукати нових засобів перекладу думки на мову пластики, засвідчуючи спільність пошуків у драмі і балеті. Змінюється час, а з ним і наше світовідчуття, яке потребує нових образів. Та разом з тим авангард - це завжди ризик, адже консервативність наших звичок налаштовує нас на шаблони, від яких відмовитись не кожному під силу. "Одержима" у постановці театру "У кошику" і "Н2000" (Віддзеркалений крик очей)" потребували інтелектуальної праці і розуміння естетики початку ХХІ століття, сповненої дисгармонії і трагедії, яку не завжди можна розгледіти під маскою блазнювання. Кожний з театрів по-своєму намагався діткнутися до больових точок нашої свідомості, до царини сакрального, захованого під нашаруванням буденного. І ці зусилля не були марними.
Як ведеться, найчутливіше зреагувала молодь. Для багатьох студентів отримані враження стали імпульсом до подальшого знайомства з театральним мистецтвом, а деякі відзначили програму "Лесиної осені" як перелом у розумінні власне мистецтва України взагалі, яке - через брак інформації - раніше вважали досить обмеженим, приреченим на калькування досягнень інших національних культур. Однак чимало було й таких, які новацій майстрів сцени сьогодення не прийняли. Їм бракувало того, що зберіг життєвий досвід як дотик вічного мистецтва до потаємних струн душі та до генетичної пам'яті. Однак завдяки головному режисеру-постановнику свята "Лесина осінь", заслуженому діячу мистецтв Василеві Вовкуну принаймні всі глядачі, незалежно від уподобань, смаків та віку, мають змогу переконатись, що українське мистецтво не стоїть на місці і при всій складності експериментів не знімає з себе найголовнішого - духовної місії.
Та була ще одна категорія глядачів. Їх організатори не дочекались на концертах і виставах, а відтак втратили шанс достукатись до їхніх сердець. Пошуки причин невеликої сили притяжіння українського мистецтва в Криму (за винятком спорадичних тріумфів) потребують серйозного, прискіпливого і, що вельми важливо, - чесного аналізу. Такий аналіз нині дійсно - на порі. Ймовірно, він допоможе змінити ситуацію, і приїзди численних талановитих українських митців на кримську землю будуть винагороджуватись не лише зустрічами з морем, але й аншлагами в залах.
І згодом "Лесина осінь" перестане нагадувати зухвалий десант, а дійсно перетвориться у свято, яке завжди даруватиме нам кримська осінь.

Світлана Кочерга