Над сторінками Винниченка

Чесність з собою. Це, здається, пов'язане з правдою? А правда - річ абстрактна і неабсолютна. Мало того, що в кожного своя, вона ще пристосовується до обставин і залежить від софістської майстерності. Перш ніж ставити за мету відкрити правду, треба якось встановити межу її з неправдою. Це легко зробити на фактичному рівні: що було - те правда, чого не було - те неправда. Інша справа з інтерпретацією. І справа навіть не у сумлінності того, хто намагається подати інформацію, а суб'єктивності його бачення. І засуджувати брехуна повинно бути так само важко як і бути чесним.
Але повернемося до честі з собою. Це відмова від ілюзій, сміливість не підкорюватися інстинктивному бажанню людської психіки безболісно пристосуватися до світу, повному конфліктів, протиріч, нечесності. І, відповідно, це явище неприродне. Ч.зС. - це максималізм і вимагає постійного самоаналізу, який може привести до саморозчарування, бо ж ми таки грішні і брешемо з приводу і без нього. Особливо злочинне в цьому плані підсвідоме, що глузує з свідомості, показуючи хибні картинки. Але, Ч.зС. приносить відчуття чистоти і відносної впевненості, усвідомлення переваги розуму над інстинктами.
Чесність з іншими - це складніше і простіше водночас. Знов ж таки справа у відносності. До того ж самообман - справа хазяйська, нечесність з іншими вимагає і певних навичок, і переслідується мораллю.
Бути чесним - це свобода, це означає - не боятися вийти за межі своєї маски (порядності, дисциплінованості, популярності тощо).
Вічним, напевно, буде питання про те, чи завжди треба казати правду, бо ж дійсно, вона може скривдити. Допомогти з визначенням можуть дві речі: розуміння мотивів власного бажання "бути праведним" і готовність відповідати за наслідки своїх слів.
Що дає суспільству чесність? Іноді - дисгармонію. Суспільні цінності виховують нечесність. Наприклад, ввічливість: добре виховання вимагає короткої, "усміхненої" відповіді на запитання: "Як справи?", інші варіанти зайві для слухача, бо він збрехав, що йому цікаво.
"Нечесним вихованням" займається і мистецтво, бо добра брехня - це витвір уяви, а вона є основною засадою творчості. Письменники (якщо не брати до уваги сучасних, яких мало хто читає) створюють ілюзію вічної любові, відданої дружби, надлюдини, еталону чеснот. І художня нечесність складає образотворчі засоби, через які автор обманює самого себе і читача. Це приємний обман, що дає солодке відчуття піднесеності над буденністю.
Я думаю, що нечесність людині необхідна, але заради справедливості можна іноді зізнаватись, хоча б самому собі, у створенні ілюзії і брехні, бо це зовсім не означає, що в мить зізнання вона повинна виправлятися.

Олександра Вісич