У статті розглядаються взаємини Агатангела Кримського та Лесі Українки, яких пов'язувала багаторічна приязнь. Творчість обох письменників відзначається деякими спільними мотивами. Особлива увага приділяється родоводам А. Кримського та Лесі Українки, схожості в долях предків, які мають інонаціональні коріння, та формуванню національної самосвідомості письменників.
Ключові слова: побратим, ментальність, геонім, українофіл, реальний-ірреальний.

В статье рассматриваются взаимоотношения Агафангела Крымского и Леси Украинки, которых связывала многолетняя приязнь. Творчеству обоих писателей свойственны некоторые общие мотивы. Особое внимание уделяется родословным А. Крымского и Леси Украинки, сходству в судьбах предков, имеющих инонациональные корни, и формированию национального самосознания писателей.
Ключевые слова: побратим, ментальность, геоним, украинофил.

In the article the relationships of Agathangel Krymsky and Lessya Ukrayinka are researched.
A. Krymsky and Lessya Ukrayinka were connected with many years of friendship. The creative works of both writers have some common motives. The special attention is paid to the genealogy of A. Krymsky and Lessya Ukrayinka and to the likeness in the destinies of ancestors who had innational roots, to the formation of writers` national self-consciousness.
Key words: sworn brothers, mentality, geonym, ukrainophil.

1871 рік був напрочуд щедрий на літературні таланти. Саме в цей рік народились Генріх Манн у Німеччині, Марсель Пруст у Франції, а в Україні можна назвати щонайменше три імені письменників, що стали національною гордістю, - Леся Українка, Агатангел Кримський та Василь Стефаник. Перші два пов'язує не лише рік народження, але й дружні стосунки. Більше того, Леся Українка, завжди стримана, а інколи навіть трохи високомірна, своє особливе ставлення до А. Кримського визнала публічно, присвятивши йому свою знамениту драматичну поему "В катакомбах". У першому ж виданні твору вона зазначила: "Посвята шановному побратимрві А. Кримському" [1].

Споконвіку в українських традиціях побратимство було знаком високого довір'я, душевної спорідненості і обіцянкою вірності. Недарма обряд побратимства здійснювався урочисто, з клятвою на крові. Свого часу Климент Квітка підкреслював, що не варто побратимство Лесі Українки та Агатангела Кримського сприймати буквально, оскільки вважав, що біографи можуть неадекватно тлумачити цей факт. Тому в своїх спогадах до річниці з дня смерті поетеси він писав: "…у південних слов'ян існує звичай побратимства, що супроводжується відомими обрядами <…> треба пояснити, що ніякого обряду братання не було..." [2].

Проте слово "побратим" вибране Лесею Українкою невипадково, воно свідчило про усвідомлене відчуття духовної близькості між цими двома непересічними особистостями.

Слід зазначити, що не лише в їхніх біографіях є місця, епізоди та факти, які римуються між собою. Чимало схожого можна знайти в історії родів Лесі Українки та Агатангела Кримського. Для цього здійснимо короткий екскурс в їхнє минуле.

Родоводи А. Кримського і Лесі Українки збереглися переважно в вигляді сімейних переказів і легенд. Вони сповнені драматизму, пригодницьких елементів і навіть казкових метаморфоз. А. Кримському було відомо, що його рід походив з тюрксько-татарського племені, один з його предків доводився родичем кримському ханові, спадкоємцеві могутнього Батия, і посідав впливове становище - був муллою. 1696 року після якогось гострого конфлікту, рятуючись від помсти розгніваного хана, він змушений був утекти з Бахчисараю і оселитися в Литві, як наприкінці ХVІІ століття нерідко робили його знедолені співвітчизники, щоб не стати жертвами ханської сваволі. 1915 року в своєму інтерв'ю кореспондентові бахчисарайської газети "Терджиман" А. Кримський розповідав про свого мандрівного предка, що опинився серед чужого народу: "Він був змушений узяти християнську віру. Його охрестили і, зважаючи на те, що вийшов він із Криму, стали називати Кримським. Значне число документів, що лишилися відтоді, та інші докази довго зберігалися в нашій родині…" [3]. Після пожежі в обійсті діда А. Кримського Степана Павловича його діти розсипалися по світу. Батько Агатангела Юхим Степанович свою службову кар'єру розпочав у Влолодимирі-Волинському. Тут він одружився, дочекався поповнення сім'ї. З малим Агатангелом родина переїхала у Звенигородку, повітове містечко на південній околиці Київської губернії.

Романічні перипетії характеризують і походження роду Косачів. Сімейна легенда зберегла вельми цікаві факти, які, варто підкреслити, ніхто з дослідників не заперечив. Колискою роду Лесі Українки по лінії батька вважається Боснія. У ХV столітті Косачі належали до шляхетської еліти. Титул герцога першим в 1444 році отримав Стефан Косач, засновник Герцоговини. Воєнні лихоліття та політичні інтриги змусили нащадків Косачів мандрувати з країни в країну, згадки про них знаходили в Римі, в Польші та інших країнах. У кінці ХVІІ століття польський шляхтич Петро Косач продовжив свою кар'єру на українській землі. Його слідами пішли сини та внуки, що перебували на службі в українських гетьманів [4].

По лінії матері Леся Українка належить до роду Драгоманових. Його коріння, вважає Ольга Косач-Кривинюк, яка першою почала систкматизувати сімейні перекази, ведуть в Грецію. Відтак стає зрозумілим, чому Леся Українка писала з Ялти молодшому брату в травні 1898 року: "Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова, - об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду" [5]. Ольга Косач-Кривинюк стверджує, що в ХVІІ столітті предок Драгоманових служив у гетьмана Богдана Хмельницького драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем дипломатичної служби. У ХVІІІ столітті Драгоманови ще підписувались грецькими буквами, тоді ж вони появилися в місті Гадячі.

Рід Драгоманових і пізніше не загубився в історії України. Про нього можна сказати словами Едіт з драми Лесі Українки "У пущі" - "завжди і скрізь ішов у першій лаві". На каторзі загинув декабрист Яків Драгоманов. Його вільнодумство передалося дітям брата, що вперше побачили світ у гадяцькому гнізді Драгоманових.

Отже, предки Агатангела Кримського і Лесі Українки поселились на Україні приблизно одночасно, наприкінці ХVІІ століття. Коріння родів обох письменників інонаціональні. Для наступних поколінь Кримських, Косачів, Драгоманових українська земля стала батьківщиною. Як відомо, вельми сильному впливу землі, природи, місцевих звичаїв піддається навіть ментальність завойовників. Ще більшою пластичністю внутрішнього світу відзначаються ті, хто знаходить на нових землях доброзичливий прийом і надійний притулок. Поступово змінювалась національна самосвідомість спадкоємців мандрівних родів, і цей процес також заслуговує прискіпливого аналізу літературознавців.

Батьки Лесі Українки належали до родин, які свого часу отримали дворянський титул, хоча ніколи цим особливо не пишались. Батько Лесі - Петро Антонович Косач, дійсний статський радник, зі студентських років проявив себе українофілом, незважаючи на те, що в побуті українською мовою практично не користувався. Мати - Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, сестра відомого мислителя і громадського діяча Михайла Петровича Драгоманова, вважала святим обов'язком виховувати шестеро своїх дітей так, щоб "українська мова була для них найближчою", хоча з дитинства в домашніх умовах вони вивчали декілька європейських мов, у тому числі і грецьку [6]. Саме мати порадила Лесі підписувати свої твори літературним геонімом "Українка".

Обставини у сім'ї Агатангела Кримського були дещо іншими. Батько майбутнього вченого Юхим Степанович Кримський, вчитель історії та географії, краєзнавець, видавець, вважався білоруським міщанином. Мати, Аделаїда Матвіївна Кримська, була литовською полячкою*. В листі до Б. Грінченка (1892) Агатангел Кримський писав: "Мусю вам признатися, що в мені й кровинки української немає… Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався" [7]. Слово "українізувався" в іншому листі А. Кримський пояснює так: "…українство вросло в мене органічно, без мого відома…" [8]. Як бачимо, вирішальним чинником формування національної самосвідомості вченого було етнічне середовище, українську мову він чув навколо себе з дитинства, в сім'ї по-українськи розмовляла мати. Пізніше Кримський сам вдосконалює свою українську мову, вивчає історію, етнографію, фольклор. Двадцятирічний юнак, студент Лазаревського інституту в Москві, свій важливий вибір підтверджує в листах. Скажімо, до І. Франка він пише: "Ми, московські українці…" [9].
Важливою віхою в процесі самоусвідомлення иайбутнього письменника і вченого стало знайомство з працями Михайла Драгоманова. Винятковвий вплив професора Драгоманова відзначає сам А. Кримський у своїх численних листах. Зокрема для нього стала одкровенням передмова М. Драгоманова до повістей Ю. Федьковича. "Я зрозумів, - пише він, - що я мусю бути українофілом, - і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одвіту на мої мучительні сумніви…" [10].

Через кілька років смерть Михайла Драгоманова послужила імпульсом для ближчого знайомства А. Кримського з Лесею Українкою. Поетесу до глибини душі зворушив лист-співчуття Агатангела, на ту пору літератора-початківця. В цьому листі вона відчула не трафаретне співчуття, а рідкісну щирість людини, що пережила смерть Драгоманова як власну втрату. Разом з тим вона не могла не відзначити здатність Кримського гостро переживати чужий біль, що властиво далеко не всім людям. В одному з ялтинських листів до сестри Ольги Леся Українка підкреслювала: "У нас з тобою є спільна риса: почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите…" [11]. Втім, ця риса є не тільки ознакою і мірилом людяності, без неї важко уявити талант письменника, призначення якого Павло Тичина виразив відомою формулою: "За всіх скажу, за всіх переболію…".

У спілкуванні А. Кримського і Лесі Українки на перший план завжди виходили теми філософсько-літературні та лінгвістичні. Нерідко одне в одному вони бачили першого читача і найвідвертішого критика, що не буде впадати в банальні лестощі. Завжди вимоглива до себе Леся Українка свої оцінки творам Кримського грунтовно аргументувала, але її перша безпосередня фраза про вірші Кримського, кинута мимохідь у листі до Драгоманова, свідчить про те, що у віршах Агатангнла вона, обдарований митець, вбачала прикмети так званої "професорської лірики": "Мені сердечно шкода, наприклад, молоденького поета Кримського: адже з нього, може б, могли б й люди вийти, а тепер… "зануда" сама й зосталась" [12]. Щодо відгуків Агатангела Кримського, то він незмінно захоплювався творчістю Лесі Українки, що трохи дивно було сприймати поетесі в свою адресу з боку феноменального поліглота і глибокого знавця літератури: "Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії… - пише вона у відповідь на по-східному яскраві компліменти А. Кримського. - Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути "сонцем"? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!.." [13] Та в цій стриманій самоіронії між рядками відчувається трохи прихована вдячність другу і критику за моральну підтримку, яка вкрай необхідна кожному мистцеві, тим більше що в останні роки свого життя Леся Українка особливо боялась впасти в маразм.

Агатангел Кримський та Леся Українка зустрічались рідко. Їхня дружба підтримувалась і наснажувалась листами, які вони писали одне одному здебільшого "з чужини на чужину". Якщо Леся Українка виїжджала за межі України на лікування, в пошуках підсоння і цілющого клімату, то А. Кримський викладав у Москві, роками жив у східних країнах, де студіював мову і культуру місцевих жителів. Багатоликість світу булв близка і зрозуміла обом, але абсолютною цінністю для кожного з них залишалось загострене відчуття Батьківщини. У своїх листах Кримський писав про дивовижну властивість рідної мови. Ось, наприклад, ліванець плаче, коли чує народну пісню, знайому з дитинства. Але коли його запитати, про що ця пісня, відповідь буде не дуже зрозумілою. Прилетіла якась пташина, сіла на дерево, а потім знову знялась в небо. Але Кримському доступна ця таїна зворушеного серця, бо його самого не раз хвилювали до сліз почуті у піснях такі слова як, скажімо, зозуля чи любисток.
Таким чином, становлення особистості Кримського ще раз доводить, що усвідомлення власної національності визначається не тільки походженням, але в однаковій мірі і приналежністю до землі та етнічного середовища. Як тут не згадати афоризм Омеляна Пріцака: "Найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович Кримський" [14].
Творчість Агатангела Кримського асоціюється насамперед з дискурсом орієнталістики в українській літературі. Але і він міг би цілком свідомо підписатися під знаменитими рядками Лесі Українки, як-от: "До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься". Йому також була властива домінантна риса світобачення Лесі Українки, котру поетеса означила так: "Скрізь бачу образ рідної неволі". Деякі твори обох письменників особливо виразно ілюструють, як реальний світ довкілля на чужині перетворюється в ірреальний і набирає обрисів далекої Вітчизни. Таким, скажімо, є вірш Лесі Українки "Сон", написаний в Гелуані 1910 р. "Тепло та ясно… Чи се Єгипет?" - цим рядком розпочинається перша строфа поезії. Та єгипетський пейзаж, ніби за велінням магічної сили, змінюється, поступово перетворюється. І вже міраж, сотворений силою уяви та ностальгії, не без прикмет лубкового живопису, стає переконливішим і живішим, ніж початковий краєвид, зразок поетичного пленеру.

Тихо та любо… чи се Вкраїна?
Так, се Вкраїна… Он і садок,
батьківська хата і луки зеленії… [15].

А. Кримський, на перший погляд, здається в своїх творах цілковито поглинутим екзотичними враженнями, але і в нього іноді зовсім несподівано виринає образ України. Показовим в цьому плані є цикл "В Трапезунті. Спомини з літа 1917 року", зокрема вірш "Гірський гребінь "10 000 греків". Цей твір дозволяє відчути реакцію Кримського на перші державотворчі кроки України. Влітку 1917 року були проголошені Перший та Другий універсал Центральної Ради, яка переживала, за висловом Раїси Іванченко, "апогей довіри усіх верств українського народу" [16].

Я в горах над морем, на високім Таврі -
Хвилі пнуть на кручу, як іхтіозаврці.
А в затоці мирно: тиша там не бунт,
І розкинувсь город, давній Трапезунд.
Я не зміг остаться зараз там, у місті.
В мене славне свято: з України вісти!
"Україна - вільна!" - вчув я новину.
І подавсь у гори. Легко там зітхну [17].

Все навколо змушує поета, переповненого радістю і надіями, бачити Україну. Навіть уявні картини сивої давнини, еллінські кораблі, стають для автора символом вільної України. Отож Кримському пощастило побачити не лише "образ рідної неволі", але й "образ рідної волі", хоч то видіння, на жаль, було нетривалим.

Коли А. Кримський писав натхненні рядки - "І тобі, Вкраїно, вільная дорога // Зараз заблищала до життя нового" - Леся Українка вже переступила межу, якою завершується земний шлях. І сталось це у чужій домівці під небом Грузії. Здавалось, тут і розходяться паралельні ріки доль цих двох видатних земляків. Однак через два десятки літ вони знову зближуються.

Влітку 1941 року А. Кримський проходив курс лікування в Ялті. Тут його застала звістка про напад фашистської армії на СРСР. Письменник добирається до своєї Звенигородки, де незабаром, незважаючи на хаос перших днів війни, його заарештовують. Звинувачений у буржуазному націоналізмі, через півроку він помирає в Кустанайській тюрмі і знаходить вічний спокій у казахській землі.

Отже, Кримський, ставши жертвою божевілля влади, прощається з життям, як і Леся Українка, також далеко від Батьківщини. І немає сумніву, що Дамоклів меч тоталітарної системи так само безжалісно опустився б і на голову Лесі Українки, якщо би милосердніший був туберкульоз, що скосив її раніше. Про це свідчить доля рідних поетеси. Її матір Олену Пчілку врятувала від репресій лише тяжка передсмертна недуга. Сестра Ізидора пройшла ув'язнення в Лук'янівській тюрмі і два роки виснажливих робіт у таборі Онєглаг (Колима); у 1944 році вона разом з Ольгою Косач-Кривинюк покинула рідну землю [18]. То чи могли б оминути страшні випробування жорстокого часу Лесю Українку?

Отож, побратими в житті, Агатангел Кримський та Леся Українка могли б стати побратимами і в смерті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 3. - К., 1977. - С. 240.
2. Квітка К. На роковини смерті Лесі Українки. - У кн.: Леся Українка. Документи і матеріали. - К., 1971. - С. 293.
3. Зленко Г. З полону літ. - К., 1989. - С. 38.
4. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. - Нью-Йорк, 1970. - С. 12-13.
5. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 11. - К., 1978. - С. 50.
6. Українка Леся. Документи і матеріали. - К., 1971. - С. 85.
7. Кримський А. Ю. Твори в п'яти томах. - Т. 5. Кн. 1. - К., 1973. - С. 68.
8. Там же. - С. 114.
9. Там же. - С. 22.
10. Там же. - С. 65.
11. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 11. - К., 1978. - С. 405.
12. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 10. - К., 1978. - С. 130.
13. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 11. К., 1978. - С. 207..
14. Губарь А. Трагедия ученого с мировым именем // Голос Крыма. - 15 октября 1999. - С. 5.
15. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 1. - К., 1975. - С. 360.
16. Іванченко Раїса. Історія без міфів. - К., 1996. - С. 239.
17. Кримський А. Ю. Твори в п'яти томах. - Т. 1. - К., 1972. - С. 136.
18. Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. - Львів, 1999. - С. 9-155.